Проповідь на 20-ту неділю після П’ятдесятниці

Share

Єдине, з чим людина не посперечається та не віддасть сумнівам, – це життя та смерть. Якби вона не старалася підкорити світ, що її оточує, якби не намагалася змінювати свій зовнішній вигляд, контролювати свій організм, своє життя, – смерть показує та пригадує, що життя насправді є надзвичайно коротким та крихким. Ми втрачаємо людей, котрих любимо. І нічого з цим не можемо подіяти.

Євангельське читання розказує нам щось подібне. Воно говорить нам про смерть єдиного сина матері-вдови. Євангеліє не розкриває нам їхніх імен, не подає вік цього померлого сина та й не згадує про саму причину смерті. Врешті, це для нас не відіграє аж такого важливого значення. Важливим є те, що ця жінка, котра перед цим втратила і свого чоловіка, сьогодні хоронить і свого сина. Становище вдів у ті часи було надзвичайно складним, можна сказати навіть жалюгідним. Вони мали дуже мало прав, не могли успадковувати власність своїх померлих чоловіків. Вдови у всьому залежали від своїх синів чи родичів чоловіка.

Жорстока смерть у цієї жінки відібрала її сина, а з цим позбавила всякої надії та захисту, тому й не дивно, що вона плаче гіркими сльозами. Можливо, на останні гроші котрі в неї були, вона винаймила тих плакальників, котрі лементували та голосили, щоби усі довкола знали, що вона справила своєму синову належний похорон. В день поховання, коли ця сумна процесія плакальників, знайомих та родичів цієї жінки виходила із міста, до нього входила інша процесія. В місто входив Ісус зі Своїми учнями. Мабуть, відбулося певне замішання цих двох натовпів. Коли ж Ісус побачив похоронні нари, – як каже Лука, Він звернувся до цієї бідної матері зі словами: «Не плач», – а до юнака каже: «Юначе, встань». І тут мертвий підводиться та починає говорити.

Кожна мати чи батько, які мають досвід смерті свого сина чи доньки, напевно, що віддали б усе, щоби Господь повернув їм їхніх дітей назад. Не знаю, чи є у світі більше страшніше та пронизливіше горе, за горе батьків, котрі втратили дитину. Людина, котра перебуває у горю, котра переживає втрату дорогих їй серцю людей, не бачить сенсу у своєму житті. Перед нею все стає чорним. Та, саме у цей смуток, у цей розпач, у цю безнадію приходить Господь. Як Він, прийшовши в Наїн, зупинив ту похоронну процесію, вернув удові її сина, так подібно Господь здатен прийти до кожного із нас через наше довіру до Нього.

Коли ми втрачаємо дорогих нашому серцю людей, то нас намагаються потішити, радять прийняти цю втрату, як Божу волю. Але тоді в нашій свідомості виникає питання: «Чому ця смерть, чому наша втрата має бути волею Божою?». І в ці моменти, як ніколи, нам, християнам, слід розуміти, що всі Божі плани є таємними та незрозумілими для нашого обмеженого розуму.

Щоби потішити цю згорьовану вдову, Господь їй говорить: «Не плач!». А, щоби потішити нас у наших втратах, нашому смутку, нашому горі та терпінні, Він до нас промовляє у Святому Євангеліє: «Я є Воскресіння і Життя, хто вірує в Мене – не помре, але матиме життя вічне». Для тих, хто відкинув Христа смерть є катастрофою, але для тих, хто вірить у Христа, котрі будують своє життя згідно з Його наукою, смерть є світанком, радісним поворотом додому. Ми віримо, і ми знаємо, що смерть є частиною Божого плану. Вона є тими дверми, через котрі душі входить у вічне життя.

Життя дуже часто сповнене багатьма трагедіями. І дуже багато людей потребують почути цю розповідь, бо вона є важливою для нашого життя сьогодні. Євангелист Лука намагається показати нам, що єдиний, Хто здатний зупинити похоронний похід, є Ісус. Ісус є Тим, Хто здатен принести надію в цю сумну процесію.

Ми знаємо, що Ісус здатен висушити сльози заплаканих, Він кріпить тих, у кого розбите серце, Він вселяє надію у безнадійних, Він є Господом життя. І одного дня Він витре всі наші сльози.

Джерело: “Духовний Дзвін”

Share

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *