Притча про блудного сина

Share

Притча про блудного сина відображає нам люблячого Отця. Отця, котрий прощає, котрий чекає, котрий не дорікає, котрий простягає свої струджені руки, щоби прийняти в обійми загубленого сина.

Якийсь чоловік мав двох синів, один з яких, а був він молодшим, збунтувався проти свого батька, його влади, сили та авторитету, й став вимагати, щоби той віддав йому частину майна.

Ті часи були зовсім іншими. Тоді дисципліна та порядок були доволі строгими. Батько міг грізно сказати: сиди вдома та мовчи, і син – не наважився б йому суперечити. Проте батьківська мудрість чинить по-іншому: він віддає йому частину майна, не відмовляє залишитися дома, не картає за жагу до свободи. І син йде в невідомі краї, далеко від батьківського дому, а там з головою кидається у вир гріхів та пристрастей.

Серед розпусти та розваг він дуже швидко втрачає все своє майно. І, як зазвичай буває, поки людина багата та живе розкішно, то в неї завжди буде багато друзів, а коли вона втратить все, то, відповідно, від неї всі відвернуться, всі її покинуть. Аналогічно стається із цим блудним сином. Він марнує все своє майно, витрачає на пусті розваги всі свої гроші, він голодний, обідраний, самотній. Він знаходиться в такому розпачі, що змушений пасти свиней, щоби хоч якось вижити й не померти з голоду. Він перебував в такому голоді і розпачі, що бажав насититися навіть свинячим кормом, але і того йому не давали.

Проте він приходить до себе. Він бачить своє жалюгідне становище, він розуміє той поганий вчинок, ту велику образу, яку він вчинив супроти свого батька. І він насмілюється на мужній чинок: повернутися до батьківського дому, впасти перед батьком на коліна, благаючи про прощення: «Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином» (Лк. 15:21).

Важким був його шлях: змучений, голодний, виснажений, обірваний йде він до батьківського дому. А душу переповнює страх, як він його прийме, він не знає чого має чекати. Наблизившись, бачить він знайомі картини: поля, ліси, де він колись грався, річка, де він ловив рибу. Зі страхом він наближається до свого дому…

А там його вже чекають, його простили, його прийняли. Батько ще здалеку впізнав свого сина, адже він нераз виглядав його, сподіваючись на його повернення. І син, в такому жалюгідному стані, принижений та виснажений, наблизився до свого батька. І – замість справедливого батьківського гніву, замість дорікань та повчань, із душі батька виривається потік любові та прощення. Батько біжить назустріч своєму сину, падає йому на шию та цілує… Син розпочинає свою щиру сповідь: «Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином» (Лк. 15:21). Проте батько не дає договорити до кінця. Він вже забув, він вже простив, він наказує слугам принести найкращий одяг та перстень на руку своєму сину. «…їжмо, веселімся, бо цей мій син був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся. І вони заходились веселитися» (Лк. 15:23-24)

Батьківська любов наскільки досконала, що простила та забула все, бажаючи своєму сину тільки добра.

Share

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.