Вийшов сіяч сіяти своє зерно…
Євангельський уривок який ми зазвичай називаємо притча про сіяча, всім нам добре відомий. Тут йдеться про те, що сіяч вийшов сіяти зерно. Одне впало край дороги та було потоптане, друге, впавши на каміння не змогло прорости. Ще інше впало поміж тернину і вона його заглушила, а ще інше впало на добру землю.
Звичайно, що всім нам є добре відоме пояснення цієї притчі, бо, якщо зерно – це Слово Боже, сіяч – Син Божий, а притча розповідає, яким чином діє Господь. Як ми бачимо у цій притчі, то сіяч поступає дещо нелогічно, бо більшість зерна є змарнована. Це ми, люди ХХІ століття, до будь-якої справи підходимо досить прагматично і перед тим, як до чогось взятися думаємо наскільки воно буде ефективно і який зиск ми будемо мати з тієї чи іншої справи. Проте, як бачимо, Бог, на відміну від нас, не боїться витрачати. Бог щедро сіє на добру землю й на неплідну.
Коли Господь сіє Своє слово, то одне впало на дорозі й було потоптане та птахи небесні його видзьобали. Господь сіє Своє слово – ми його слухаємо, але через своє зловірство, неувагу стаємо шляхом, каменем, терням чи, навпаки, доброю землею.
Якщо через нашу душу проходять гріховні думки та пристрасті, як: блуд, вбивство, злодійство, брехня, обмова, то така душа стає тим шляхом, бо біси своїми скверними ногами цю душу потоптали. У такій душі Слово Боже не збережеться, але буде знехтуване та потоптане.
Серце. Яке впало в невір’я, в якому немає жалю та немає роси Духа Святого подібне до каменю. Така душа, хоча і з радістю слухає Боже Слово, а навіть і насолоджується почутим, але вона не приймає до свого серця те, що почула. Тому, коли приходять певні випробування та терпіння, то така душа зразу ж впадає у зневір’я. Це передбачив Сам Христос, говорячи про тих,хто в часі скорботи відпадає та втішається.
Ще інша душа подібна до землі, на якій росте тернина. Хоча на таку землю і впаде зерно, хоча воно там і проросте, але терня його заглушить. Слово Боже, яке попадає на таке серце починає в ньому проростати, але як тільки до серця приходять спокуси, приходять думки про багатство, щоденні турботи, то слово стає в такій душі – безплідним. Ця частина людей не сприймає Слово Боже через неуважність, лінивство, гріховність, нетерпеливість, спокуси.
Ми завжди хочемо безтурботного життя: мати гарний будинок, добре поїсти, мати дорогий та вишуканий одяг, але ці всі думки заглушують почуте нами в Церкві Слово Боже. Нам Господь заповідає, щоби наше серце не було переобтяжене такими думками: «Зважайте на самих себе, щоб часом серця ваші не обтяжилися обжерством, пияцтвом та життєвими клопотами, і щоб той день не впав на вас зненацька» (Лк. 21:34).
Уявімо собі, що троє людей хворіють однаковою хворобою. Лікар призначив їм однакове лікування. Через деякий час перший одужав, другий спочатку почав одужувати, а потім хвороба до нього повернулася, а стан третього став ще гіршим як було на початку. В чому причина? Перший ретельно дотримувався всіх вказівок лікаря, другий – робив те саме, але, коли відчув полегшення, то припинив вживати ліки, третій – вважав, що лікар говорить йому неправду, неправильно його лікує, тому не прислухався до його порад. Отже, тим, які отримали негативний результат не варто звинувачувати в чомусь лікаря, чи говорити, що ліки не діють, але потрібно було виконувати те, що приписано…
Подібно, якщо в нас трапляються якійсь труднощі, а ми, слухаючи Слово Боже, його не приймаємо, не виконуємо те, що від нас вимагається, то не звинувачуймо в своїх проблемах когось іншого.
Є один дуже гарний спосіб, щоби перевірити себе, свою душу та своє серце. Проаналізуймо як ми готуємося до Святих Тайн, зокрема, Сповіді та Святого Причастя. Проаналізуймо свої думки, коли ми ідемо до Церкви чи з неї. Запитаймо себе ля чого ми йдемо до Церкви, для чого читаємо святе Писання, якщо ми, взагалі, його читаємо. Дуже часто ми приступаємо до Святих Тайн чи читаємо Святе Письмо для себе, тобто ми шукаємо, перш за все, спокою, задоволення якихось потреб. Одним словом, шукаємо не Божого, але свого. Зауважмо, що молитва, яку нам залишив Христос «Отче наш», починається не з прохання, а з нашого бажання прийняти Його волю. «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя». Отже, бачимо, що людина повинна шукати Боже, а не своє. Якщо ми не будемо пильнувати свого серця, то все те заради чого докладається чимало зусиль буде марне. Як злітаються мухи на гниль, так приходить диявол на наші гріхи, на запах нашої гордині та власного самолюбства.
Бачимо, що ми можемо бути або тими, хто принесе плід, тобто дадуть змогу зерну прорости, або тими, хто не принесе плоду, тобто заглушать те зерно.
Господь кожному із нас дав різний характер, темперамент, різні таланти та дарування. Проте кожен із нас має стати тим ґрунтом, на якому зможе щось прорости, тобто, щоб Бог проявився через нас.
Святі також були такими людьми, як будь-хто із нас, але вони дали можливість Слову Божому прорости та проявитися в них. Так само і ми постараймося дати змогу, щоб те Слово, живе та діяльне. Проросло та принесло плід у нашому житті. Щоб ми могли разом із апостолом Павлом сказати слова: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2:20).
Ісус Христос живе в кожному із нас, ми створені на Його образ. Через Хрещення Господь перебуває біля нас, але чи часто ми це усвідомлюємо. Ми можемо сказати, що вже не живу я, а живе в мені Христос тільки тоді, коли ми більше думаємо про інших, аніж про себе. Звичайно, що це є складно, почнімо з того, щоб ми іншим дарували любов, а не байдужість, щоб ми служили іншим, не очікуючи від ним того самого, а за власне добро, щоб ми н чекали нагороди. Амінь.
Джерело: Парафіяльний сайт церкви Святого Миколая