Звідкіля ми знаємо, що ми є справжніми християнами?
Звідкіля ми знаємо, що ми є справжніми християнами? Чи достатньо для нашого спасіння того, що ми боїмося аду та живемо християнським життям? Чи достатньо того, що ми за Ісуса та проти диявола?
Чимало людей перебувають в такому хиткому стані, стані лицемірства: ніби і виросли «християнами», ніби і розвинули «християнські» звички, ніби і прийняли «християнські» цінності, – але все ж таки ніколи не були й не є справжніми християнами.
Смертельна вісімка: ми можемо виглядати, відчувати та поводитися як християни, зовсім не довіряючи Христу.
Ми проказуємо «молитву грішника». Нам відомо, що механічно проказана молитва не приносить користі і не спасає душу. Проте, як часто ми прикриваємося такими молитвами, вважаючи, що вже отримали спасіння та вічне життя. Забуваючи, що спасіння приходить тільки тоді, коли щира молитва та покаяння, міцна віра будуть реальними в людському серці. Запитаймо себе: Чи може бути наша молитва бути щирою, немеханічною, коли ми осуджуємо, не прощаємо, очорнюємо своїх ближніх?
Ми відчуваємо осудження, коли грішимо. Незалежно від того, чи людина є християнином, чи – ні, Божий закон записаний в кожному людському серці. «Вони виявляють діло закону, написане в їхніх серцях, як свідчить їм їхнє сумління і думки, то засуджуючи їх, то оправдуючи, – в день, коли Бог, згідно з моєю Євангелією, судитиме тайні вчинки людей через Ісуса Христа» (Рим. 2:15) Запитаймо себе: чи відчуваємо ми вину через те, що грішимо? Навіть неправедний Ісав плакав через наслідки свого гріха: «Ви бо знаєте, що потім, як він хотів одержати благословення, він був відкинутий, бо не було в нього змоги змінити рішення, хоч його і просив про це з сльозами» (Євр. 12:17). Нехристияни також шкодують та відчувають докори сумління, чинячи гріх, але те, що дальше відбувається, відрізняє одних від інших. Справжні християни повинні усвідомлювати свою гріховність, щиро жаліти та каятися зі всіх своїх гріхів перед Богом. Задумуймося: відходячи від Святої Сповіді, отримавши прощення від Самого Бога, чи прощаємо і ми своїх ближніх? Хто ми після цього: справжні християни, чи лицемірні – механічні?
Ми відчуваємо близькість Бога. Почуття – це найпоширеніші оманливі речі нашого часу. Те, що ми відчуваємо, чи воно наближає нас до істини та Бога, чи відводить все дальше від Нього? Що ж повинні відчувати правдиві християни? Тут все дуже просто і, одночасно, дуже складно: тільки щиру любов до Бога та свого ближнього. Задумаймося: які почуття панують у наших розбурханих серцях? Чи знайдемо ми: любов, всепрощення, милосердя, смирення, щирість, доброзичливість???
Ми стаємо благочестивими. Найпоширеніший наш недолік: ми завжди переконані, що чимось схожі до Христа. Апостол Павло, ще до свого навернення, також відчував те ж саме. Він говорить: «…єврей з євреїв, фарисей за законом; щодо горливості – гонитель Церкви, щодо справедливості в законі – бездоганний» (Фил. 3:6). Ще молодим юнаком, Павло був «бездоганним» у всьому, за нашими людськими мірками, проте він ще не був наверненим до Бога. Задумаймося: за нашими людськими мірками чи є ми благочестивим та бездоганними щодо Бога та ближнього?
Ми молимося, читаємо Біблію, ходимо в Церкву. Молитва, читання Святого Письма, відвідування Церкви – це основні звички християнського життя. Хоча, за словами апостола Матея: «Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі» (Мт. 7:21). Нехристияни також моляться: «А коли молитеся, не будьте як ті лицеміри, що люблять на видноті молитися по синагогах та на перехрестях, щоб показатися людям. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду» (Мт. 6:5). Задумаймося: чи ми виробляємо у собі християнські звички на користь Бога та ближнього, чи на вічний засуд?
Бог благословляє наше життя. Бог щедро посилає сонячне світло та дощ не тільки християнам, але й усім: «Отець ваш, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мт. 5:45). Його безмежна любов та турбота наповнює наше життя. Задумаймося: чи ми віддаємо Йому належну дяку за Його доброту? Чи не вважаємо, що Його дари відносяться тільки до нас, таких щирих та істинних християн, без яких світ би пропав?
Ми робимо так багато добрих справ для Ісуса. В Євангелії від Матея ми знаходимо такий уривок: «Багато мені того дня скажуть: Господи, Господи! Хіба ми не твоїм ім’ям пророкували? Хіба не твоїм ім’ям бісів виганяли? Хіба не твоїм ім’ям силу чудес творили?. І тоді я їм заявлю: Я вас не знав ніколи! Відійдіть від мене, ви, що чините беззаконня!» (Мт. 7:22-23). Він показує нам, що ті люди, котрі вважають, що чинили великі справи задля Ісуса не зможуть отримати Вічного Царства. Ані молитовні групи, ані місіонерські мандрівки, ані різноманітні прощі, ані допомога у служінні – не можуть бути гарантом для спасіння. Чимало людей почують такі жахливі слова: «Відійдіть від мене, ви, що чините беззаконня!» (Мт. 7:23). Задумаймося: чи можна любити і ненавидіти, чи можна молитися та проклинати, чи можна жити християнським життя і насміхатися зі свого ближнього?
Ми знаємо, що Ісус помер та воскрес. Це найобманливіший вислів, коли ми думаємо, що для нашого спасіння достатньо тільки знати, що Христос був, колись жив, щось там таке дивовижне творив, згодом був засуджений, помер і воскрес. Навіть у бісів набагато глибше розуміння богословських істин, але жоден із них не може отримати спасіння: «Ти віруєш, що Бог один? – Добре робиш. І біси вірують, та тремтять» (Як. 2:19). Доки ми не навчимося жити правдивим християнським життя у Бозі, довіряючи Йому, слухаючи Його, наслідуючи Його у любові до свого ближнього, доти ми не можемо вважати себе правдивими християнами.
Просімо у Господа, щоби Він відкрив нам наші гріхи, щоби Він допоміг нам усвідомити, як ми перебуваємо далеко від Нього. І тільки тоді, коли ми у всьому довіримося Христу, ми отримаємо християнське життя. І тоді наша молитва, наше читання Святого Письма, наші відвідини Божого Храму стануть для нас прекрасним доказом співпраці людини із Богом.
Фото ілюстративне, створене: MasterTux для сайтуPixabay