Надвірнянський Деканат
Публікації

Мартін Лютер та його тези

Share

Наприкінці жовтня, на початку листопада в історії християнства відбулась подія, відлуння якої лунає до цих пір. Мова йде про 31 жовтня 1517 року, коли чернець ордену Святого Августина, вчений-богослов Мартін Лютер, оприлюднив свої 95 тез. З цього моменту виникає протестанський рух.

Мартін Лютер (1483-1546) був людиною, що походила з народу. Отримав добру освіту, а після закінчення університету, в Ерфурті, маючи 21 рік, вступив в орден августиніанців. Вісім років пізніше він став професором щойно заснованого у Віттенберзі університету, де створив і розвинув нові богословські концепції, які відкрили йому шлях до того, щоб відіграти епохальну для християнства роль. Безпосередньою нагодою виступу Лютера стала справа відпустів.

Папи Юлій II (1503-1513) та Лев X (1513-1521), у зв’язку з будівництвом ватиканської Базиліки, проголосили відпусти усім, хто складе пожертви на її будівництво. Практичне здійснення папських розпоряджень залишало бажати кращого. У такому дусі виступав домініканець Йоан Тетцель (1519), твердження якого піддав критиці Лютер. Також 95 дискусійних формулювань Лютера (їхнє вивішення на дверях замкової церкви Віттенберга у надвечір’я дня Всіх Святих 1517 р. є сумнівним) стало основою для богословських диспутів. Папа Лев X у буллі Exurge Domine (1520) засудив 41 твердження творів Лютера, вимагаючи одночасно, щоб той протягом 60 днів відмовився від своїх поглядів. Лютер, однак не відступив і в грудні 1520 р. в оточенні своїх прихильників спалив у Віттенберзі папську буллу. У відповідь на цей Лютерів учинок папа екскомунікував його новою буллою Decet Romanwu pontificem, виданій 3 січня 1521 р.

Ключовим пунктом розв’язаної суперечки було поняття гріха та виправдання. Аналіз листів святого Павла привів Лютера до переконання, що людина здобуває виправдання вірою, незалежно від виконання повелінь Закону. Віра, зруйнованої гріхом людини, була для Лютера найбільш принциповим ділом. Він підкреслював, з одного боку, дуже сильне спотворення людської природи первородним гріхом, а з іншого – більш виразно виділяв роль Божого милосердя та віри в Бога. Останнє було рівнозначне підкресленню ваги особистого відношення людини до Бога. Як результат, це привело Лютера до відкинення деяких Таїнств (визнав лише Хрещення та Причастя), применшення ролі клиру та до підкреслення значення всіх членів Церкви (священство вірних). Він вважав, що у християнській спільноті вся влада належить світському уряду. Боже Слово та Святе Письмо належить до всіх вірних християн. Ці твердження стали причиною довготривалих дискусій та суперечок.

Реформація – це найбільша трагедія, яка сталася із Церквою протягом всієї історії і аж до наших днів. Навіть ранньохристиянські єресі та середньовічні секти, чи навіть трагедія розколу Східної та Західної Церков  не можуть зрівнятися з Реформацією, яка дуже нашкодила і Церкві, і вірі. Вона створила таку спільноту християнства, яка відхилилася від католицького вчення і набула широкого значення та достатньої сили, щоби проіснувати століття. Через Реформацію була розірвана єдність християн у вірі.

Слід підкреслити, що на своїх початках усі дискусії та суперечки вважалися шляхом, який приведе до оздоровлення хворого організму Церкви й віднайдення одностайності в поглядах. Лише наступні покоління розкол поглибили, тоді стало зрозумілим, що віднайдення спільної мови є неможливим, наступила радикалізація поглядів, де все частіше підкреслювалось не те, що єднає, а те, що відділює протестантських реформаторів від католицької традиції.

 

Share

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *