Друга Божа заповідь

Не взивай намарно імені Господа, Бога Твого (пор. Втор 5, 11)

Добре воно — Господа прославляти в псалмах співати твоєму імені, Всевишній; звіщати вранці твою милість, ночами — твою вірність, — на десятиструнній арфі й на цитрі і піснями на гуслах. Бо веселиш мене, о Господи, учинками твоїми, і я ділами рук твоїх радію. Які великі твої діла, Господи! Думки твої вельми глибокі (Пс 92, 2-6).

Чого навчає друга Божа заповідь?

Створивши людину на свій образ і подобу, Бог запрошує її до спілкування. Адже що тісніші взаємини людини з Богом, що краще вона пізнає Божу любов, то більше Його любить, то сильніше прагне жити і чинити те, що Йому миле.

Заповідь «Не взивай намарно імені Господа, Бога твого» — це запрошення пізнати, ким є Бог. Що більше людина пізнає Бога, то більше Його любить, прагне перебувати в Його любові і виконувати Його волю. Бо як можу спілкуватися з Богом, не знаючи Його? Найкраще пізнаємо, яким добрим є Господь, коли спілкуємося з Ним у молитві, споглядаємо Його в іконах та людях, створених на його образ і подобу, захоплюємося всесвітом і природою — Його творінням — і діємо так, як хоче Бог. Шануючи Бога, шанобливо ставимося до наших ближніх, самих себе, до святих речей, природи.

Повага до Божого імені — це осмислене бажання прославляти люблячого Отця і Творця, який у своїй безмежній величі усе створив і всім управляє. Життя Ісуса Христа є чудовим прикладом, як це робити. Він молиться, постить, навчає, допомагає, зцілює. Ісус живе і діє зі свідомістю діяльної Божої присутності. Він знає, що прийшов від Отця небесного, перебуває в єдності з Ним і прямує до Нього. Ісус знає Отця.

Я ж — добрий пастир і знаю своїх, а мої мене знають. Як Отець мій мене знає, і я знаю Отця, і життя своє кладу я за моїх овець (Йо 10, 14-15).

За книгою: Божі заповіді та Євангельські блаженства (Катехуменат і катехизація дорослих у УГКЦ).