Проповідь на неділю Праотців
Дорогі у Христі брати та сестри, сьогоднішнє Євангельське читання подає нам притчу, добре відому усім нам, бо вона закликає усіх нас прийняти запрошення на вечерю, яку приготував Сам Господь.
«Один чоловік справив вечерю велику й запросив багатьох: «Ідіть, усе готове. Тоді всі запрошені однаково почали відмовлятися» (Лк. 14:16). Коли ж ми запрошуємо гостей до себе на гостину з нагоди свята, дня народження, іменин чи інших важливих причин, то, насамперед, запрошуємо найрідніших, найближчих осіб, щоб з ними розділити свою радість. Ми бажаємо поруч зі собою бачити тих, кого ми любимо, а не чужих, незнайомих осіб, перед котрими не можемо відкрити своє серце, поділитися своїм щастям та радістю.
Так само і Господь. Сьогодні Він усіх кличе йти за Ним. Слово «багато» означає – усі. Покажіть мені ту людину, яку би Бог не кликав, якої б не хотів бачити у Своєму Царстві! Бог кожну людину створив для вічності з Ним. А хто є вибрані? Це ті, які самі себе вибрали, бо вирішили відповісти на цей Божий поклик.
Бог, в якого ми віримо, є набагато ближчим до нас. Він бажає, щоби ми відкрили і довірили Йому своє життя, своє серце, почуття та душу. Ця притча є дуже доречною у час різдвяного посту, бо ми готуємося до свята Різдва Христового, готуємося до зустрічі із Божим Сином, Який стане одним з нас, близьким для нас у Своїй любові.
І далі ми бачимо, що усі ці люди в різний спосіб почали відмовлятися. Вони знаходять оправдання: «Поле купив я, мушу піти на нього подивитись… П’ять пар волів купив я і йду їх спробувати… Я одружився…» (Лк. 14:18-20). Чому ж тоді вони не можуть прийти на цей бенкет, не можуть відповісти на запрошення? Невже це такі вже й важливі причини, котрі неможливо перенести на інший день?
Кожен із нас, напевно, подумає, що подивитися на поле можна в інший час, воли можна випробувати пізніше, на вечерю можна прийти вже не самому, а з дружиною. Немає нічого такого надзвичайного, чого д не можна було перенести, щоби не образити свого друга, котрий і вчинив цю вечерю.
Та чи зробили б ми так само: чи відгукнулися б на Божу вечерю, чи залишилися б у своїх клопотах та буденності. З однієї сторони – ми свідомі того, як маємо жити, як нам потрібно чинити в певних обставинах, бо знаємо Божі Заповіді. А з іншої сторони, що в нас натомість виходить? Усі ми знаємо, як відповідаємо на той Божий поклик. Ми завжди знаходимо причини, чому ми так не живемо, завжди знаходимо причини, чому так не чинимо?
Дорогі у Христі брати та сестри, притча про вечерю нагадує, що ми є важливі для Бога, а Бог у Своїй батьківській турботі хоче бути близьким для нас, бути джерелом радості і щастя. Чи станеться це, залежить від нас, від згоди нашої волі з Божою волею, щирості і відкритості душі перед Богом, Його ласкою, довір’я Його любові. Амінь.