Поспішаймо розміститися на кораблі

Для чого люди приходять в Церкву? Тут мається на увазі не конкретний Божий Храм, а Церкву – спільноту людей, які об’єднані єдиним Главою – Христом. Церкву, яка вміщає в себе всіх християн, живих та померлих, з’єднаних між собою вірою та Христовою любов’ю, Святими Тайнами та священнодійствами.

Чи не тому ми йдемо в Церкву, в те місце, де будь-яка людина відчуває себе безцінною, дорогою та люблячою. Бог любить кожного із  нас. І Церква стає тим єдиним місцем, в якому ми зустрічаємо Богу любов, Божу турботу та Боже спасіння. Це те місце, де жодна людина не відчуває себе покинутою, нікому не потрібною, забутою. Тут всі бажані, тут немає чужих, а всі, за словами апостола – свої і для Бога, і для людей.

В Церкву приходять різні люди. Одні перебувають в духовній зрілості та здоров’ї, інші – поки не заплямовані злом та гріхом, а тільки ним зранені. Проте більшість із людей навертається до Бога, коли за плечами значна частина життєвого шляху, і пройдений він не найкращим чином. Люди, котрі більше не бачать Божого світла, яке виливається на кожну людині і просвічує її. Люди, котрим зовнішні чинники заслонили внутрішні, невидимі порухи душі. Люди, для котрих світ став занадто вузьким та темним, як темниця. Люди, котрих покалічило життя, котрі постаріли в цьому світі і уже стоять на порозі вічності. Всі ці люди приходять в Церкву, щоби тут віднайти втрачений спокій, простір, глибину та повноту християнського життя. Адже в Церкві є Життя, в ній перебуває Світло.

Всі ми, такі різні, зустрічаємося в Церкві. Тому що кожен із нас почув, що тут є справжнє Життя, тут торжествує Божа Любов. І ця Божа любов сильніша за смерть, вона перемагає гріх та зло.

В творах Святих Отців ми знаходимо порівняння Церкви з кораблем, котрий несе нас у вічність. На цьому кораблі будуть доволі різноманітні пасажири. Одні будуть радіти своїй невинності та чистоті. Інші, створені невинними та чистими, будуть показувати, що з ними зробив гріх, людська жорстокість та безумство. Другі будуть знаходитися на цьому кораблі спасіння неочищеними, заплямлені гріхами. Будуть і такі, котрі майже втратили надію на особисті сили і потребують підтримки. Про таких людей апостол Павло говорить: «Ми, сильні, мусимо нести немочі безсильних, а не собі догоджати…Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа» (Рим. 15:1; Гал. 6:2).

 Всі ми належимо до того чи іншого розряду «пасажирів», всі ми потребуємо один одного на шляху до спасіння. Ми повинні підтримувати один одного так, як це робив ізраїльський народ, коли виходив із Єгипту в Обіцяну Землю: сильні несли на своїх плечах хворих, старих та дітей, щоби ніхто не залишився в гріховному полоні.

Так і ми спасаємося не по одинці, а всі разом, спільно. Ми всі складаємо Церкву: Святу, Соборну, Апостольську. Це означає, що гріх однією людини лягає на всю Церкву, а молитви та любов однієї людини освячує всю Церкву. Тому ми повинні усвідомити свою відповідальність, пам’ятати, що ми не одні, а єдині тілом. І саме в це єдине тіло повинен прийти Святий Дух: Дух Божественної любові. Апостол Іван говорить: «З того виявляються діти Божі й діти дияволові: кожен, хто не чинить справедливості, не є від Бога, а й той, хто не любить брата свого» (І Ів. 3:10).

Ми піднімаємося на корабель спасіння, ніби з густої темряви вступаємо у світло. З радістю в серці, обтрушуючи земний порох з ніг, скидаючи всі пута, які тримали кожного із нас в полоні гріха, жадібності і заздрості, ненависті та ревності, в полоні взаємного нерозуміння і зосередження тільки на самих себе. Адже всі ми – раби своїх пристрастей, тоді, як Богом ми покликані бути вільними, чистими, святими. Щоденно відкидаючи гріх та пристрасті, ми побачимо, як крок за кроком рухаємося назустріч Божественному Світлу. На шляху ми зустрінимо і Тавор, і Голгофу, спочатку нас чекатиме Хрест, згодом чудо Воскресіння. І якщо ми зуміємо розіп’яти свої гріхи і будемо прагнути до досконалості, то маємо шанс на цьому дивовижному кораблі спасіння досягнути тихого причалу, де станемо перед Божественною Любов’ю.

В лоні Церкви життя людини – спочатку внутрішнє, і потім і зовнішнє – впорядковується. Воно стає гармонійним, правильним, благородним, тому що Церква наділяє його благодаттю Святого Духа, наповнюючи життя людини сенсом, змістом та світлом.

 Наше життя на землі – це одна мить, одна іскорка, це декілька несміливих кроків від колиски до гробу. Ми повинні боротися за духовне життя, за храм, за молитву, адже якщо ми не докладатимемо зусиль, то духовність загубиться в безкінечній суєті. Щоби не проґавити в цій земній суєті вічності та не потрапити в те місце, куди нас заманює диявол, ми повинні відгукнутися на поклик Бога і перебувати з Ним.

І на кінець наведемо словами одного святого: «Бог не обіцяв нам безтурботного плавання, проте всім нам обіцяв тихий причал». Цим причалом є Царство Боже, а спасенним кораблем, який несе нас буремними хвилями життя є Христова Церква. Тому, покинувши всі земні клопоти, поспішімо увійти в цей корабель і віднайти там своє місце.

Share

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *