Про неділі Великого Посту

Share

Кожна неділя Великого посту має два значення. З одного боку, кожна з них входить у ритм, яким виявляє духовну «діалектику» посту. З іншого боку, впродовж історичного розвитку Церкви майже кожна великопостова неділя набула ще й другого значення. Так, у першу неділю Церква святкує торжество Православ’я, згадуючи перемогу над іконоборством та віднову почитання ікон у 843 році у Царгороді. Зв’язок цього святкування з постом суто історичний: перше торжество Православ’я відбулося саме цієї неділі. Те ж можна сказати і стосовно присвяти другої неділі посту пам’яті святого Григорія Палами. Осудження його ворогів і виправдання його вчення Церква прийняла у XIV ст. як друге торжество Православ’я, і тому його щорічному святкуванню присвятили другу неділю Великого посту. Попри важливість обох цих свят, вони не залежать від Великого посту як такого, отже, ми не розглядатимемо їх тут окремо. Пам’ять святого Івана Ліствичника у четверту неділю посту і святої Марії Єгипетської у п’яту неділю по суті набагато тісніше пов’язані з Великим постом. В обох святих Церква бачить не лише ідею аскетизму, а й найдосконаліший його приклад: у святого Івана Ліствичника — в його писаннях, а у святої Марії Єгипетської — в самому житті. Спогад про цих святих у другій половині посту має підбадьорити і надихнути вірних у їх духовній боротьбі впродовж великопостового подвигу. А позаяк про аскетизм не досить лише згадувати, його треба практикувати у житті, й оскільки пам’ять про цих святих прямо стосується нашого особистого постового подвигу, — то поговоримо про них в останній главі.

Перше ж і основне значення великопостових неділь розкривається у читанні Апостола і Євангелія. Щоб зрозуміти їх послідовність, треба ще раз пригадати первісний зв’язок посту з хрещенням, тобто сенс посту як приготування до хрещення. Ці читання справді були обов’язковою частиною раннього християнського оглашення; вони пояснюють і ніби підсумовують приготування оглашенних до пасхального таїнства хрещення. Хрещення відчиняє двері у нове життя, яке подарував Христос. Це нове життя лишень звістили й пообіцяли оглашенному, і він очікує і приймає його вірою. Він подібний до людей Старого Завіту, що жили вірою в обітницю, здійснення якої вони не побачили.

Таким є зміст першої неділі. Згадавши всіх праведників Старого Завіту, апостол Павло закінчує словами (Євр. 11, 24-26, 32-40; 12, 2): «І всі вони, одержавши засвідчення вірою, обітниці не прийняли, бо Бог передбачив щось краще про нас».

Але що ж саме? Відповідь знаходимо в Євангельському читанні першої неділі (Ів. 1, 43-51): «Бачитимеш більше, ніж те. І сказав до нього: «Істинно, істинно кажу вам: Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого».

Це означає: ви, оглашенні, що вірите в Христа, бажаєте охреститися, готуєтесь до Пасхи, — ви побачите прихід нового часу, справдження всіх обітниць, явлення Небесного Царства. Але ви побачите це, лише якщо повірите і розкаєтесь, якщо переміните своє розуміння життя, якщо забажаєте і якщо візьмете на себе подвиг.

Про це нагадує нам читання Апостола у другу неділю (Євр. 1, 10; 2, 3): «Ось чому ми повинні бути дуже уважними до почутого, щоб часом не відпасти… Як утечемо ми, коли занедбаємо таке велике спасіння?»

В Євангельському читанні другої неділі (Мр. 2, 1- 12) образом цього зусилля і бажання постає розслаблений (спаралізований), якого спускають до ніг Христа через покрівлю дому: «Побачивши їхню віру, Ісус каже розслабленому: Дитино, відпускаються твої гріхи!»

У третю неділю починається поклоніння хресту, і ми чуємо у Євангельському читанні (Мр. 8, 34; 9,1): «… Яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу?»

Від цієї неділі у читанні Послання до Євреїв починає розкриватися сенс жертви, яку приніс Христос, тої жертви, якою для кожного з нас відчиняється вхід «у найвнутрішніше, за запону», тобто до Святая Святих Божого Царства (див. у третю неділю: 4, 14; 5:6; в четверту неділю: 6, 13-20; у п’яту неділю: 9, 11-14), в той самий час, коли в Євангелії від Марка звіщаються добровільні страсті (страждання) Христові: «Людський Син буде виданий у руки людей, і вб’ють Його…» (Мр. 9,17-31), — і Його Воскресіння: «…і убитий після трьох днів воскресне» (Мр. 10, 32- 45, п’ята неділя).

Приготування до великого таїнства, оглашення, завершується, а вирішальний час, коли людина увійде і приєднається до смерті і воскресіння Христа, наближається.

У наші дні Великий піст уже не є часом приготування оглашенних до хрещення, але хіба ми, хоча й хрещені і миропомазанні, не є ще в певному сенсі «оглашенними»? І хіба не варто нам повертатися до цього стану кожен рік? Хіба не відпадаємо ми знову і знову від того великого таїнства, якого причастилися? Хіба не конечне у нашому житті, яке в суті є самим лише віддаленням від Христа і Його Царства, оте щорічне повернення до самих коренів нашої християнської віри?

ПРЕПОЛОВЕННЯ (ПОЛОВИНА) ВЕЛИКОГО ПОСТУ: ХРЕСТ

Третя неділя Великого посту називається Хрестопоклонною. На всенічній того дня після Великого славослов’я урочисто виносять хрест на середину храму, де він залишається увесь тиждень. Після кожного богослуження відбувається особливе поклоніння хресту. Зауважимо — про хрест йдеться в усіх пісне- співах цієї неділі, але не про страждання на хресті, а про перемогу і радість. Мало того, ірмоси другого недільного канону взяті з Великоднього богослуження: «Воскресення день», і канон є немов би парафразом пасхального канону.

Сенс цього зрозумілий. Ми досягли середини Великого посту. З одного боку, фізичний і духовний подвиг, якщо він серйозний і послідовний, уже дається взнаки, відчувається втома. Ми потребуємо помочі і підбадьорення. З іншого боку, зазнавши цієї втоми, піднявшись на половину гори, нам уже проглядається кінець нашої подорожі, і сяйво пасхального світла стає яскравішим. Великий піст — це час нашого саморозпинання, досвід, нехай і обмежений, Христового заклику, що його ми чуємо в євангельському читанні цього дня: «…Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мр. 8, 34). Проте ми не можемо взяти свого хреста і йти за Христом, якщо не приймемо Його хреста, що його Він узяв заради нашого спасіння. Нас спасає Його хрест, а не наш. Тільки Його хрест надає сенсу і сили нашим хрестам. Це й пояснює нам Синаксар Хрестопоклонної неділі:

«Того ж дня у третю неділю посту ми святкуємо поклоніння чесному і животворящому Хресту — ось із якої причини: в час сорокаденного посту ми неначе розпинаємо себе… і переживаємо певну гіркоту, тугу і відчай, — і нам подається животворящий Хрест, який підсилює і підбадьорює нас; нагадуючи нам про муки Христа, він зміцнює і розраджує нас… ми подібні до подорожніх, що довго мандрують важким шляхом; втомлені, вони бачать розкішне дерево і сідають перепочити під його зеленим шатром; трохи перепочивши, немов оновлені, вони продовжують свою путь; так і тепер, у постовий час, на журному шляху подвигу, святі Отці вознесли животворящий Хрест, що дарує прохолоду і свіжість, щоб ми далі змогли мужньо і легко завершити шлях… Або візьмімо інший приклад: коли проходить цар, то спершу з’являються його знамена і скипетр, а затим і сам цар іде, радіючи своїй перемозі, і з ним веселяться його піддані; так і Господь наш Ісус Христос, Котрий бажає показати Свою перемогу над смертю і явитись у славі дня Воскресіння, посилає попереду Себе Свій скіпетр і Своє знамено — животворящий Хрест, що сповнює нас радістю і готує, наскільки для нас можливо, зустріти Самого Царя і прославити Його перемогу…

Усе це на тижні посеред святої Чотиридесятниці, адже свята Чотиридесятниця подібна на гірке джерело сліз, що ллються з розлуки, постового подвигу і смутку… Однак Христос втішає нас, як мандрівників у пустелі, аж доти, коли приведе Він нас до духовного Єрусалиму Своїм Воскресенням… бо Хрест зветься і є Древом Життя, посадженим посеред раю; тому й святі Отці вознесли його посеред святого Великого посту, нагадуючи разом блаженство Адама і те, як він його позбувся; а також, що куштуючи з цього Древа, ми більше не вмираємо, але оживаємо…»

Отож, зміцнені і підбадьорені, ми розпочинаємо другу половину Великого посту. Ще тиждень — і в четверту неділю ми чуємо: «Син Чоловічий буде ви-даний у руки людям, і вб’ють його, і, вбитий, по трьох днях, воскресне» (Мр. 9, 31). Тепер основний акцент, що досі наголошував на нашому розкаянні і подвигу, переноситься на події, що відбулися «задля нас, людей, і нашого ради спасення».

«Господи, Ти дав нам дійти до нинішнього дня, що сяє перед святою сідмицею і Лазаревим страшним із мертвих востанням, сподоби рабів Твоїх зі страхом Твоїм звершити до кінця шлях посту.

Досягнувши нині сере-дини посту, початок божественного життя явно покажімо, і досягнути кінця благочесного життя ревно поспішаймо, щоб зазнати непроминаючого блаженства» (Стихира вечірні 3 неділі Великого посту, в неділю ввечері на «Господи, взиваю», глас 3.).

На утрені у середу п’ятого тижня знову читають Великий канон Андрея Критською, але цього разу повністю. Коли на початку посту цей канон був ніби дверима, що відчиняють шлях покаяння, то тепер, наприкінці посту, він звучить як підсумок покаяння і його завершення. Якщо на початку посту ми лише слухали канон, то тепер його слова стали нашими словами, нашим плачем, нашою надією, а також осмисленням нашого постового подвигу: що ми на-справді зробили впродовж цього посту? До чого ми дійшли дорогою покаяння? Бо тепер все, що стосується нас особисто, закінчується. Далі ми вже йдемо слідом за учнями: «Вони були в дорозі, простуючи в Єрусалим. Ісус ішов перед ними». Й Ісус сказав їм: «Оце йдемо в Єрусалим, і Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам; і насміхатимуться з нього, плюватимуть на нього, бичуватимуть його й уб’ють, він же по трьох днях воскресне» (Мр. 10, 32-45). Це Євангеліє п’ятої неділі.

Тон великопостових богослужень змінюється. Якщо у першій половині посту наші зусилля були спрямовані на особисте очищення, то нині нам відкривається, що очищення — не самоціль, воно має ввести нас у споглядання, вникнення та усвідомлення тайни хреста і Воскресення. Зміст нашого подвигу відкривається тепер нам як участь у цій тайні, до якої ми так звикли, що просто забуваємо про її значення. І, йдучи за Ним до Єрусалиму разом із учнями, ми «дивуємося й жахаємося».

ПО ДОРОЗІ ДО ВИТАНІЇ І ЄРУСАЛИМУ

Шоста й остання неділя Великого посту називається Вербною (неділя Ваій старослов’янською). Протягом шести днів перед Лазаревою суботою церковне богослуження дає нам змогу мовби йти услід за Христом у дні, коли Він спершу сповіщає про смерть свого приятеля Лазаря, а потім підіймається до Витанїї і Єрусалиму. Загальний тон і тему цього тижня задає нам недільна вечірня.

«Шостий тиждень Великого посту ревно починаючи, передсвятковий спів із віттям принесімо, вірні, Він бо йде у славі в Єрусалим силою Божества умертвити смерть…» (Стихира вечірні 4 неділі Великого посту, в неділю ввечері на «Господи, взиваю», глас 1).

 У центрі уваги перебуває Лазар — його хвороба, смерть, горе його рідних, і те, як усе це сприймає Христос.

У понеділок ми чуємо: «Сьогодні Христос, що ходить по той бік Йордану, провидів недугу Лазаря…».

У вівторок: «Вчора і сьогодні Лазар хворий…».

У середу: «Сьогодні поховали померлого Лазаря, і ридають його родичі…».

У четвер: «Ось уже два дні як Лазар мертвий…».

У п’ятницю: «Завтра Христос прибуде, щоб воскресити із мертвих брата Марти і Марії…».

Отже, впродовж усього тижня ми духовно споглядаємо майбутню зустріч Христа зі смертю — спершу зі смертю Його приятеля Лазаря, а потім — і з Його власного смертю. Надходить година Сина Чоловічого, про яку Він так часто говорив і до якої було спрямоване все Його служіння на землі. Ми мусимо запитати: яке значення цього споглядання у великопостовому богослуженні? Як воно пов’язане з нашим великопостовим подвигом?

Ці запитання передбачають ще одне запитання, про яке маємо згадати. Пригадуючи події життя Спасителя, Церква часто, якщо не завжди, замінює минулий час на теперішній. Так, у день Різдва Христового ми співаємо: «Діва днесь (сьогодні)… родить», у Велику п’ятницю: «Днесь Він стоїть перед Пилатом…», у Вербну неділю: «Днесь Він приходить до Єрусалиму…» Що ж означає це перенесення часу, оце богослужбове днесь, сьогодні?

Багато церковних людей розуміють це як риторичну метафору, поетичний образний вислів. Сучасний підхід до богослуження є або раціоналістичним, або сентиментальним. Раціоналістичний підхід зводить сенс богослуження до ідей. Корені його — у тому богослов’ї, що розвинулося на православному Сході під впливом західного богослов’я у післяпатристичну епоху. Для такого богослов’я богослуження — у кращому разі матеріал для суто інтелектуальних визначень. Те, що в богослуженні не може бути означене як інтелектуальна реальність, називається «поезією», тобто чимось, що не варто сприймати серйозно. А оскільки події, що їх пригадує Церква, належать минулому, то богослужбовому сьогодні не надають серйозного значення.

Сентиментальний підхід є наслідком індивідуального егоцентричного благочестя, що у багатьох аспектах слідує як противага інтелектуальному богослов’ю. Для такого роду благочестя богослуження стає корисною «рамкою» для особистої молитви, на- дихаючим тлом, фоном, мета якого — «зігріти» наше серце і спрямувати його до Бога. Зміст і значення служб, богослужбові тексти, обряди і дійство тут є другорядні; вони доцільні і відповідають своєму при-значенню, позаяк спонукають мене молитися! Таким чином, богослужбове сьогодні розчиняється тут, як і всі решта богослужбові тексти, в якійсь недиференційованій побожно натхненній молитві.

Через тривалу поляризацію нашої церковної свідомості між цими двома «підходами» надто важко показати, що богослуження не може бути зведене до жодного з цих «підходів» — ні до ідей, ні до особистої молитви. Не можна славити ідеї! А про особисту молитву хіба не сказано у Євангелії: «Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні…» (Мт. 6,6)? Саме поняття богослужбового споминання має на увазі водночас і певну подію, і нашу спільну, соборну реакцію на неї. Богослуження звершують лише коли люди збираються разом, долаючи своє природне роз’єднання і відокремленість, реагуючи як одне тіло, як одна особистість на будь-яку подію (прихід весни, весілля, похорон, перемогу тощо). Природне чудо кожного святкування полягає саме в тому, що воно переборює, трансцендує, бодай тимчасово, як звичайні «ідеї», так і індивідуалізм. Справді, під час богослуження забуваєш самого себе і єднаєшся з іншими в особливий, лише цьому єднанню властивий спосіб. Яке ж у світлі сказаного богослужбове значення нині (сьогодні), яким Церква вводить нас у всі події? В якому розумінні події минулого згадують нині?

Не буде перебільшенням ствердити, що все життя Церкви – це одне безперервне поминання і споминання. Наприкінці кожної служби ми називаємо імена святих, «пам’ять яких нині звершуємо». Передовсім, сама Церква є спогадуванням Христа. З суто природного погляду пам’ять — властивість двозначна. Згадувати кого-небудь, кого ми любили і кого вже серед нас немає, означає дві речі. З одного боку, пам’ять — це щось значно більше, ніж просто знання того, що було. Коли я згадую свого батька, я його бачу; в моїй пам’яті він залишається не як те, що я про нього знаю, а як жива реальність. Водночас ця реальність змушує мене особливо гостро відчувати, що батька вже немає, що ніколи вже на цьому світі, у цьому житті я не доторкнуся до його руки, яку так ясно бачу у своїй пам’яті. Таким чином, пам’ять — найдивовижніша і водночас найтрагічніша з-поміж усіх людських здатностей, бо ніщо інше так не виказує пошкоджену природу нашого життя, неможливість для людини будь-що насправді зберігати, будь- чим справді володіти на цьому світі. Пам’ять засвідчує нам, що «смерть і час панують на землі». Та якраз тому, що пам’ять властива лише людині, християнство має у ній свою основу, бо у її серцевині — пам’ять про одну Людину, про одну подію, про одну ніч, в глибині пітьми якої нам звеліли: «Це чиніть на спомин про Мене». І ось, стається чудо! Ми спогадуємо Його, і Він є тут не як тьмяний образ минулого, не як сумне «ніколи більше», а з такою силою присутності, що Церква може вічно повторювати те, що сказали учні після Його появи в Емаусі: «Чи не палало наше серце в нас у грудях?» (Лк. 24, 32).

Природна пам’ять — це передусім «присутність відсутності», бо, що більше той, кого ми згадуємо, «присутній», то гостріший біль його відсутності. Однак у Христі пам’ять знову отримала силу зцілювати час, розірваний гріхом, смертю, ненавистю і забуванням. І серцем цього богослужбового святкування, цього богослужбового «днесь» є саме ця нова пам’ять, що має владу над часом, і вона стоїть у центрі богослужбового святкування літургійного «днесь». О, звісно, Пресвята Діва не народжує Немовля сьогодні, ніхто «фактично» не стоїть перед Пилатом; і як «факт» події ці належать минулому. Проте сьогодні ми творимо пам’ять цих фактів. Церква і є передусім дар і сила цього спогадування, яке перетворює факти минулого в одвічно знаменні події.

Богослужбове святкування, таким чином, знову уводить Церкву в подію, тобто — не лише в «ідею» події, а в її радість і тугу, в її живу, конкретну реальність. Одно — знати, що коли розіп’ятий Христос вигукнув: «Боже мій, Боже мій, нащо (вскую) Мене Ти покинув?» — Він виявив свій kenosis, своє смирення. Та зовсім інше — коли ми щороку в єдину з усіх П’ятниць згадуємо ці слова і, не розумуючи, з абсолютною певністю знаємо, що, промовлені раз, вони вічно залишаються дієвими, і жодна перемога і слава, жоден «синтезис» ніколи їх не зітре. Одно — пояснити, що воскресення Лазаря було «запевненням», тобто свідченням про воскресіння усіх, та зовсім інше — творити пам’ять день у день упродовж усього тижня, цього поступового наближення зустрічі життя і смерті, ставати частиною цього, бачити на власні очі, відчувати усім своїм єством те, що передають слова апостола Івана: «Ісус… відчув жалощі в дусі і, зворушений… заплакав» (Ів. 11, 33-35). Для нас усе це відбувається сьогодні. Ми не були тоді у Витанії, біля гробу, разом із сестрами, що плакали. Ми лише знаємо про це з Євангелія. Проте сьогодні в церковному богослуженні цей історичний факт став подією для нас, для мене, силою у моєму житті, пам’яттю, радістю. Богослов’я не може йти далі «ідеї», думки. І з позиції «ідеї», смислу навіщо потрібні ці довгі п’ять днів, коли так просто сказати: «Спільне воскресення запевняючи»? Та в тім-то й річ, що сама собою ця фраза ні в чому не запевнює. Справжнє запевнення виявляється у богослуженнях цих п’яти днів, коли ми, як свідки, присутні в смертельному двобої життя і смерті, і починаємо не так розуміти, як радше ставати співучасниками і бачити, як Христос перемагає смерть.

Воскресення Лазаря – дивовижне святкування цієї єдиної суботи — уже поза Великим постом. У п’ятницю, напередодні, ми співаємо: «Спасенну для душі завершивши Чотиридесятницю». У богослужбових термінах Лазарева субота і Вербна неділя є вже «передначинання Хреста». Остання неділя Великого посту є по суті безперервне предпразденство цих днів і тому останнє одкровення значення Великого посту. На самому початку цієї книги ми сказали, що Великий піст є приготуванням до Великодня; проте насправді у нашому буденному, звичному житті це приготування лишається номінальним, теоретичним. Великий піст і Пасха перебувають ніби поруч, кожне на своєму місці, але поза справжнім розумінням їхнього взаємозв’язку і залежності одне від одного. Навіть якщо Великий піст не трактують лише як час для виконання щорічного обов’язку сповіді і Причастя — раз на рік! — його все-таки майже завжди сприймають як особистий, приватний подвиг. Тобто у звичному досвіді Великого посту відсутнє фізичне й духовне зусилля, спрямоване на нашу участь у днесь Христового Воскресення, спрямоване не на далеку, теоретичну мораль, не на прагнення до особистого виправлення чи погамування пристрастей і навіть не на самовдосконалення, а на участь у найвищому і всеосяжному днесь Христа. Християнська духовність, не будучи спрямована до цієї мети, ризикує перемінитися на псевдохристиянську, бо в такому разі вона звернена на себе, а не на Христа. Небезпека тут полягає в тому, що коли «храмина» серця очищена, вивільнена від нечистого духа, що жив у ній, вона залишається порожньою; і тоді нечистий дух повертається, ще й «…бере з собою інших сім духів, гірших від себе, і вони входять і там оселюються, і останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше» (Лк. 11, 26). У цьому світі все, навіть «духовність», може бути від диявола. Ось тому так важливо відновити значення і наростання Великого посту як істинного приготування до великого сьогодні ІІасхи. Тепер ми вже знаємо, що Великий піст складається із двох частин. До Хрестопоклонної неділі Церква закликає нас зосередитися на власній душі, кличе до змагання з плоттю і пристрастями, злом та іншими гріхами. Але навіть поки ми це чинимо, Церква постійно закликає нас рухатися далі, вимірювати і творити наш подвиг на «чомусь кращому», що чекає на нас попереду. Після Хрестопоклонної неділі осереддям постового подвигу стає тайна Христових страждань, Його хреста і смерті, і сам піст стає «входом у Єрусалим».

Нарешті в останній тиждень цього приготування ми починаємо творити пам’ять самої тайни. Постовий подвиг допоміг нам відкласти все, що зазвичай постійно заслонює основну мету нашої віри, надії і радості. Сам час немов би добігає кінця. Тепер він вимірюється вже не нашими звичайними справами і турботами, а тим, що відбувається на шляху до Витанїї і далі, до Єрусалиму. Повторимо ще раз — це не риторика. Кожен, хто зазнав справжнього досвіду богослуження — бодай раз у житті, бодай недосконало — розуміє, що від тієї миті, коли ми чуємо: «Веселися, Витаніє, доме Лазаря…» і потім «Завтра Христос приходить…», зовнішній світ стає мов би нереальним, і нам майже боляче торкатися його суєти. Реальність — там, у церкві, де з кожним днем ми що-раз ясніше усвідомлюємо, що означає чекати і чому християнська віра є насамперед і найбільше чеканням і приготуванням. Так, коли у п’ятницю на вечірні ми співаємо: «Душекорисну звершивши Чотиридесятницю», — ми не лише виконали свій християнський щорічний «обов’язок», ми всією душею сприйняли слова, які співатимемо наступного дня: «Лазаревим воскресінням тебе, смерте, уже руйнує Христос; і де твоя, аде, перемога?»

За книгою О. Шмемана «Великий піст»

 

Share

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *