Надвірнянський Деканат
Духовні науки

Прощення

Share

Слово «прощення» ми чуємо стільки разів, тому й не дивно, що, ніби оглухли до нього. Але ось варто лише на секунду вдуматися, вслухатися, стрясти з себе внутрішню до них звичку, як вони знову дивують, починають звучати та промовляти до нас, вражають своєю таїнственною силою, вдаряють прямо в серце і совість. Від нашого прощення цілком залежить й Боже прощення для нас. Якщо ми не простимо – Бог нам не простить. І тоді непотрібним та беззмістовним робиться все інше: молитви, відвідування храму, піст, абстрактні роздуми про Бога та життя, або, іншими словами, сама релігія.

  А якщо так, тоді варто задуматися в час Великого посту про прощення, до вдумливої самоперевірки, самодослідження, самосуду, до якого закликає Господь. І якщо не читати Євангеліє, якщо не мати ніякого уявлення про Христа і Його вчення, якщо наповнювати свій дорогоцінний час, своє світовідчуття, свій світогляд різними, чужими ідеями, якщо обмежитися тим, про що пишуть і нав’язують короткочасні газети, модні журнали, реклами, показують препаровані новини, серіали, про що безупинно говорять «сильні світу» цього, то можна, напевно, прожити життя, так і не дізнавшись, що таке прощення, чому воно добре й таке необхідне. Ми можемо досвідчувати, як дух прощення поступово вивітрюється із людських відносин і це все далі заганяє нас в якусь моторошно-льодовикову пустиню, темну в’язницю нашого егоїзму, самовдоволення, де не залишається місця люб’язності, живій зустрічі людини з людиною, спілкуванню від серця до серця, ласкавого погляду віч-на-віч.

Тому християнське благовістя про прощення, сама думка про прощення, як наріжний камінь людського життя знову виявляється чимось новим, свіжим, нечуваним. В це потрібно вдуматися, це треба наново переживати, розкривати в собі зусиллям совісті та волі. Глибина, краса й, можна сказати, парадокс християнського прощення в тому, що в ньому нема якраз жодної йоти байдужості і поблажливості. Воно засноване на переконанні, що скільки б не падала, скільки б не поневолювала себе людина злу, не в цьому падінні і поневоленні справжня її сутність. Іншими словами, християнське прощення засноване на любові. А любов – це і є, перш за все, віра в людину, і притім в кожну, віра в те, що кожний має в собі – нехай глибоко поховане і забуте – це світле прагнення до добра, свободи, досконалості. Справжнє прощення – в тому, щоб побачити людину такою, якою бачить і любить її Бог.

  Прощення несе в собі силу відродження й обновлення, легкість та окрилення духу. Саме тому в ній загоряється вогонь нового і світлого життя. Бо ж прощення – це віра в непереможність добра й світла, це ставка на високе і чисте в людині, це заклик до себе самого і до інших піднятися над тим, що стало, нормальним станом нашого життя, зустрітися один з одним і знайти в собі відвагу примиритися, простити – це акт істинної творчості. І так не вистачає в нашому світі сили і перемоги прощення! Як не вистачає в ньому вогненної віри в людину – віри, із котрої тільки і може по-справжньому народитися прощення!

  Ось таке прощення, засноване на такому підході до людини, на вірі й любові до неї, необхідне нам зараз, як повітря і вода. Про нього говорить, до нього закликає завжди актуальна, жива, спасаюча, нев’януча, але вічно-квітуча проповідь Ісуса Христа; закликає до того, щоб кожний з нас переніс своє відношення до іншого на ту глибину, де воно стає істинно людським, де людина стає золотом, алмазом, безцінним скарбом на нашому життєвому шляху.

о. Тарас Довбенюк

Фото ілюстративне – www.freepik.com

Share

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *