Віра Авраама
Роздуми по дорозі до Різдва
Приготування до Різдва
Більш, ніж чотири тисячі років тому назад, місто Ур було одним із центрів Месопотамської цивілізації. В цьому місті жив чоловік Аврам разом із своєю дружиною Сарою. На жаль, нам невідомо чим саме це подружжя відрізнялося від інших. Чому саме вони почули голос Божий серед великої кількості інших людей. Цей поклик прозвучав так: «Господь сказав до Аврама: «Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу. А я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім’я, а ти станеш благословенням. Благословитиму тих, що тебе благословляють, і проклинатиму того, хто тебе проклинає. Тобою всі племена землі благословлятимуться». І пішов Аврам, як сказав йому Господь, пішов і Лот з ним. Було ж Аврамові 75 років, коли він вийшов із Харану» (Бут. 12:1-4).
Коли Бог прикликав Аврама, йому було вже 75 років. Як тоді, так і зараз, найкращим віком для будь-яких звершень вважається вік з 20 до 60 років. В Аврама за плечами було ціле життя, яке склалося не досить вдало: в нього не було дітей. Кожній людині і Аврамові в тому числі, хотілося залишити в світі шматочок себе, своє продовження.
Аврам чує голос, котрий прикликає його вже в немолодому віці вийти від своєї родини, залишити свій дім, відійти з цього місця, в якому вже вкоренилися в невідому землю. І за це йому обіцялися великі блага, що в нього після 75 років народиться син і не просто один син. Він стане батьком багатьох народів. Ці обітниці Бога сповнилися не відразу, попереду були довгі роки очікувань та поневірянь. Господь кілька раз повторював свою обіцянку Аврамові. Як міг з нього вийти великий народ, якщо вони з Сарою були бездітними?
Іван Золотоустий в гомілії на книгу Буття про віру Авраама писав так: «Коли в патріарха Авраама народився Ізмаїлв від рабині, то він думав на кінець, що це сповнилися Божі обітниці. Проте Бог ще 13 років випробовував терпіння праведника і тільки тоді виконав Свою обіцянку. Він добре знав, що, як золото очищується в горнилі, так чесноти праведника в спокусах стають ще світлішими та чеснішими. Коли ж Аврааму виповнилося 99 років, Бог з’явився йому знову. Для чого Бог так довго чекав? Для того, щоби ми могли пізнати не тільки терпіння і великі чесноти праведника, але і безмежну Божу всемогутність».
Якщо роздумувати чисто по-людськи, то ці всі обітниці є нереальними. Ціна, яку прийдеться заплатити – це скитання по чужій землі та дискомфорт. Повірити – це покинути все, що було звичним. Це можливо тільки тоді, коли є повне довір’я до того, хто щось обіцяє. Аврам повірив Богу, звернувся до Нього і вірив Йому навіть через 24 роки поневірянь, а син так в нього і не народжувався. І саме це зарахувалося йому за праведність. Ми можемо це зрозуміти. Якщо гріхопадіння розпочалося з того, що Єва засумнівалася в словах Божих, так і примирення людини із Богом розпочалося із того, що хтось із людей повіри Богу. Бог дотримав Своєї обіцянки. Через 25 років поневірянь у Аврама народився син.
Авраам – взірець того розположення духа, котре і до нині перебуває у всіх, хто йде його слідами (Антоній Великий).
Нам, на жаль, не відомо чи Бог звертався ще до когось із людей, окрім Аврама. Можливо, таких звернень було багато, але ми не знаємо чи ще хтось на них відгукнувся, чи тільки Богу довірився Аврам.
Схожа ситуація є і в нашому житті. Бог звертається до багатьох, проте відповідають тільки одиниці. І тільки ті, хто відповіли стають святими.
Після гріхопадіння пам’ять про Бога ослабла в людях. Замість Бога люди почали поклонятися ідолам та різним духам. Людині потрібно було згадати про єдиного Бога, котрий створив небо та землю. І не просто, щоб людина згадала, але, щоб вона відновила зв’язок із своїм Творцем. В часи Аврама кожне плем’я мало свого своєрідного духа-покровителя, котрому вони поклонялися як божеству. Тому було логічно, щоби Бог відкрився спочатку одному племені, а пізніше пізнання Бога мало розповсюдитися на всі народи.
Спробуємо вияснити для себе, що таке віра в Бога?
Апостол Павло нас, християн, називає дітьми Авраама, а Авраама – батьком усіх віруючим, тому що ми подібно до Авраама віримо Богу. Віра християн – це не просто світогляд, не просто віра в те, що Бог існує, а Христос – Божий Син, дійсно помер за нас та воскрес. Наша віра – це довір’я, це вірність, віра, котра дозволяє нам покластися на Бога, тому що Він завжди є вірним Своїм обіцянкам. Якщо ми довіряємо Богу, ми віримо в те, що смерть Христа викупила наші гріхи. Ми віримо в те, що нас очікує воскресіння, тому ми живемо так, як живуть люди, котрі очікують цього воскресіння.
Ми знаходимо в подібному стані, як Авраам: віримо в щось, що буде в майбутньому, що зараз здається нереальним та неймовірним. Нам буває дуже тяжко довіритися словам Христа. Наприклад, тоді, коли ми суємо, що нам слід в першу чергу шукати Царства Божого, а все інше: їжу, одяг, матеріальні речі Бог нам додасть.
Довір’я – це не певний емоційний стан. Скажімо, тоді, коли нас просять про допомогу і ми віримо цій людині, то ми стараємося допомогти, а, якщо ми вважаємо, що ця людина – шахрай, то ми пройдемо повз. Авраам своє випробування у вірі пройшов. Для цього це було потрібно? Адже Бог і так знав, що Авраам його пройде? Так, Бог про це знав, проте цього ще не знав сам Авраам. Йому було необхідно здобути цей досвід, досвід віри, досвід довір’я. тільки після цього Авраам дійсно міг стати батьком усіх віруючих.
Коли ми читаємо Святе Письмо, особливо, Новий Завіт, то стараймося запитати себе чи ми віримо всьому тому, що сказав Христос і що було сказано про Нього? І як ця наша віра виражається? Якщо ж станеться так, що ми не до кінця віримо, то спитаймо себе, що в нас знаходиться на заваді, щоби ми повірили в Бога та довірилися Йому.