Чарівна краса вишиванки

Людина i праця, людина i пісня, людина i витвір мистецтва – це все вічне, безсмертне, щось своєрідне і глибоко важливе. Наш український народ працьовитий, щедрий на таланти, здібний, обдарований. Якщо працювати – то до сьомого поту, якщо співати – то дзвінко, розложисто, якщо творити щось – то неповторно, захоплююче.

Народне мистецтво, яке передавалося із покоління в покоління століттями, завжди було і є ґрунтом для спілкування людей, джерелом пізнання історії, культури далекого минулого, з якого прийшло до нас рукоділля: в’язання, вишивання, різьблення, ткацтво. Виникло воно з любові до рідної землі і батьківської оселі.

Одному з видів українського народного мистецтва – вишивці, держава присвятила один день: день Української Вишивки. Для того, щоб ми віддали шану неповторному виду мистецтв, яке передавалося з поколінь в покоління по сьогоднішній день.

Вишиванка – найпоширеніший вид народного декоративно-прикладного мистецтва, орнаментальне або сюжетне зображення на тканинах, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами. Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлене різнотипністю матеріалів, технік виконання орнаментів, композицій, колориту, які мають численні локальні особливості.

В Україні поширені різноманітні техніки вишивання (мережка, гладь, бігунець, хрестик) та інші. Існує понад 100 технік. Майже кожна область, кожен регіон, часто і окремі села, від матері до дочки передавали свої узори.

Тому за кольором, орнаментом вишивки завжди можна визначити місце її виготовлення. Здебільшого в Україні переважали вишивки червоними та чорними нитками. Вишиванням займалися кожну вільну хвилину, на вечорницях і в досвітках, довгими осінньо-зимовими вечорами.

Історія народної вишивки на Україні сягає своїм корінням у глибину віків. Дані археологічних розкопок та свідчення мандрівників і літописців доводять, що вишивання, як вид мистецтва на Україні, існує з незапам’ятних часів.

У часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже високо цінувалося. Сестра Володимира Мономаха, Анна, організувала в Києві в Андріївському монастирі школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом.

За козацьких часів в Україні жіночі сорочки мали такий самий вигляд, як і сучасні жіночі сорочки Київщини та всього Лівобережжя. Так у Німеччині на виставці народного мистецтва у 1945 році серед виставлених експонатів були дві жіночі сорочки, котрим було понад 150 років. Обидві сорочки були вишиті чорними і червоними нитками. На одній був рослинний орнамент, котрий нагадував квітку соняшника, а на іншій – стилізовані квіти, вишиті “зірочками”.

Нас, українців, по вишивках і чарівних рушниках-оберегах упізнають в усьому світі. Народне прислів’я каже: «Без верби і калини нема України». До сказаного слід додати: «І без вишивки», томущо вишиваний рушник і вишита сорочка давно стали українськими народними символами-оберегами.

Вишитий рушник. Він стає першою сходинкою до щастя молодих, ним зустрічають гостей і прикрашають оселі, проводжають у далеку дорогу. З давніх-давен – це незмінний елемент побуту українського народу, оспіваний у піснях, думах, баладах.

Про вишиту сорочку можна говорити багато. Зараз у нас відроджується традиція одягати на свято вишивану сорочку, і не лише на свято. Що це – мода? Сподіваюсь, що це не мода, адже мода змінюється. А вишивана сорочка була, є і буде оберегом для кожного з вас, адже в ній – тепло рук рідної вам людини, в її орнаменті не просто хрестики, а символи, що оберігають вас, в ній – сила, тепло, життя.

Ми впевнені, що в невичерпній скарбниці духовної культури нашого народу буде і надалі розвиватися винятково важлива її частина – вишиванка, адже з нею пов’язана вся багатовікова історія українського народу: його творчі пошуки, радість і горе, його перемоги і поразки, сподівання на майбутнє. Адже вишиванка – це духовний символ українського народу, рідного краю, батьківської оселі, тепла материнських рук.

Наше завдання – не розгубити мистецтво вишивання, не забути власної національної культури та передати це живе іскристе диво наступним поколінням.

Хай у ваших оселях розквітне калина, оживуть птахи й квіти на полотнах! Ми з вами усі – українці, яких об’єднує у велику родину, любов до рідної землі, до пісні, до вишивки.

Вишивала мама синіми ниткам,
-зацвіли волошки буйно між житами.
Узяла матуся червоненьку нитку,
-запалали маки у пшениці влітку.
Оберіг-сорочку вишила для сина.
Візерунком стали квіти України:
маки та волошки, мальви біля хати.
Долю для дитини вишивала мати.
Шила-вишивали хрестики зелені,
-зашуміло листя на вербі й калині.
Золотилось сонце у розлогій кроні.
Вишивала долю, наче по долоні.
Оберіг-сорочку вишила для сина.
Візерунком стали символи Вкраїни:
і верба, й калина, сонях біля хати.
Щастя для дитини вишивала мати.
Білими по білім вишивала ненька,
До ниток вплітала всю любов серденька.
Дрібно гаптувала росяні мережки,
щоб не заростали у дитинство стежки.
Оберіг- сорочку вишила для сина.
Візерунком стала рідна Україна.
Мамину турботу збереже сорочка,
захистять від лиха хрестиків рядочки.

Мар’яна Кугутяк

Share

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *