Прощення гріхів Ісусом

Від незгоди до подиву

Катехизм Католицької Церкви розповідає про таїнство примирення. Суть його описана в євангельській розповіді про розслабленого, котрого зцілив Ісус у Капернаумі (Мр. 2,1-12). Саме через це між Ісусом і книжниками спалахує суперечка щодо прощення гріхів.

Від незгоди …

У Капернаумі, звертаючись до розслабленого, якого до Нього принесли, Ісус каже: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мр. 2,5). Ці слова обурили декого з присутніх книжників, і вони спересердя заперечили: «І як може цей так говорити? Він богохульствує! Хто може прощати гріхи, крім одного лише Бога?» (Мр. 2,7). Розцінені як богохульні слова Ісуса викликають занепокоєння і презирство у вчителів Закону. Гостра реакція, однак, є зрозумілою, якщо її порівняти з ученням єврейської традиції. Прощення гріхів насправді вважалося винятковим привілеєм Бога, одного лише Бога! («Я, я стираю твої провини заради мене самого, гріхів твоїх не згадую вже більше» Іс. 43,25). Звичайно, він би проявив це у месіанській ері, оскільки спасення від Бога, здійснене для народу, включало би прощення гріхів («Хто Бог, як Ти, що провину прощаєш і даруєш переступ останкові твого спадкоємства? Він не затримає гнів свій повіки, бо любить милосердя. Він знову змилосердиться над нами, розтопче наші беззаконня. Ти кинеш у глибінь моря всі гріхи їхні» Міх. 7,18-19). Однак, попри те, що очікування стосовно Месії були великі і різноманітні (визволитель від чужоземного окупанта, той, хто буде збирати розсіяний народ, вірний тлумач Закону), ніхто ніколи не наважився присвоїти Божому Помазанику владу прощати гріхи кому-небудь. Йшлося про абсолютне право Бога, єдиного! Засуджуючи як богохульні слова Ісуса, книжники демонструють, що вони мають чітке розуміння стану людини «на землі» (Мр. 2,10) і особливостей справжнього релігійного досвіду. Вони насправді розуміють, яка глибока відстань відділяє людину через її гріховну природу від Бога Трисвятого (Іс. 6,3). Усвідомлюючи потужність Божого життя і крихкість власного існування, людина бачить між собою і Богом величезну відмінність і визнає себе негідною вступати у стосунки з Ним. Жодна людина не може подолати цієї дистанції: тільки Бог може взяти на себе ініціативу, відпускаючи гріх, примирюючи з собою грішника і відкриваючи йому можливість сопричастя з Ним. Через це біблійна традиція тісно пов’язувала прощення гріхів із культом, сакральною сферою, де сила Божа діє через жертовний обряд, в якому священик приносив жертву спокутування (Лев. 4-5), або з допомогою урочистого і комплексного богослуження дня спокутування, Йом Кіппур (Вих. 30,10; Лев. 23,26-32). Відповідно до біблійних текстів книжники визнають тільки за Богом роль діяча спасення. Тому для їхніх вух слова, якими Ісус звертається до паралітика, є неприйнятними і нестерпними, оскільки вони, як їм здається, вводять Його в оману щодо власного стану і насамперед поміщають того, хто їх вимовляє, на висоту «єдиного» Бога Ізраїлю.

… До подиву

Чудесне оздоровлення розслабленого викликає у всіх присутніх нову реакцію, на цей раз вона виявляється явно. І натовп, не тямлячись від подиву, прославляє Бога, кажучи: «Ніколи ми такого не бачили!» (Мр. 2,12). У словах Ісуса про прощення й у несподіваному оздоровленні розслабленого натовп розпізнає унікальність зв’язку, який об’єднує Його з Богом. У діяльності Ісуса оздоровлення і прощення гріхів є двома тісно пов’язаними аспектами, оскільки вони свідчать про здатність примирити з Богом, зцілюючи стосунки з Ним. Тому, на відміну від книжників, натовп вирішує суперечку, роблячи висновок на користь Ісуса: ніхто ніколи не бачив такого авторитету, сила якого змусила б ходити паралізованого, прикутого до нош, так само, як ніхто ніколи не бачив жодного такого авторитету, який мав би владу прощати гріхи тут, «на землі» (Мр. 2,10).

Так само місія євангелізації Церкви у всі часи викликала незгоду і подив. Справді, Церква, згідно з мандатом від Господа, не втомлюється проголошувати Євангеліє, «силу Божу на спасення кожному, хто вірує» (Рм. 1,16), і безупинно пригадує, що в Ісусі Христі «маємо відкуплення Його кров’ю, відпущення гріхів, згідно з багатством Його благодаті» (Еф. 1,7). Нині також ті самі судження хвилюють спільноту віруючих і породжують запитання: хто може прощати гріхи? А радше, чи такі слова, як гріх, прощення, милосердя, примирення, ще мають місце у світі, який ми будуємо? Чи ми маємо ще потребу прощення? А Божого прощення? Чи існує ще простір для досвіду милосердя?

За матеріалами: Сповідь Таїнство Милосердя, пер. з італійської, Львів 2016.