Надвірнянський Деканат
Духовні науки

Віра чи ідея???

Share

Дуже часто ми схильні плутати такі поняття, як: віра та переконання, віра та богослів’я, віра та мораль, філософські і навіть політичні погляди та віру. Наслідком цього стає те, що знання Бога підмінюється знанням про Бога.

Проте дуже часто забуваємо, що християнство починається із зустрічі із Богом. В Євангелії від Матея читаємо: «Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт.6:6). Християнство починається із бажання звернутись до Бога, порозмовляти із Ним. З потреби особистої зустрічі з Ісусом починається наша віра. Не поділяти погляди інших християн, а мати глибоку особисту потребу в спілкуванні із Богом – ось, що означає бути християнином. Саме потреба молитись, закрити за собою двері своєї кімнати, стати на коліна і просто молитись не з примусу і тому, що такий обов’язок, але молитись через те, що відчуваємо потребу у молитві, як відчуваємо потребу в їжі чи питті.

Про віру в Євангеліях сказано, що вона подібна до зерна гірчиці, яке є одним із найменших зерен. Я б сказав, що це зерно – це є потреба Бога і саме із цього зерна здатне вирости могутнє дерево віри (пор. Мт.13:31-32). Якщо в серці цього зерна немає, то це не віра, а ідеологія. Релігія без серцевини – це своєрідний стиль життя із постами, церковними службами та певними звичаями, а іноді із своїми забобонами, але це аж ніяк не життя із Христом та в Христі

Християнами нас робить – потреба молитись, потреба відкривати серце Ісусові, потреба читати Євангеліє та прислухаючись до того, що говорить нам Господь. Іноді питають як часто я повинен бути в Церкві, як часто я маю сповідатись та причащатись і т.д. Відповідь на це дуже проста, взагалі, якщо ти не відчуваєш в цьому потреби, то, можливо, тобі немає сенсу молитись, сповідатись чи причащатись. Сповідь чи причастя раз у році, під час Великого посту не робить із нас практикуючих християн.

Віра в чудо

 Християнами нас робить віра в чудо. Проте тут важливо зрозуміти, що це таке. Це зрозуміти нам допоможе розповідь про кровоточиву жінку (пор. Марка 5:25-29). Ця жінка «…дванадцять років страждала на кровотечу й натерпілася чимало від лікарів численних та витратила все, що мала, а допомоги ніякої не зазнала, – ба, навпаки, ще гірше було їй…» (Марка 5:25-26).

В цей момент, коли вона вичерпала всі людські ресурси та можливості, вона зустрічається із Господом, Господь входить в її життя та зцілює її. Христос приходить, щоб зцілити нас тоді, коли вже жоден лікар нам не допоможе, або попросту лікаря нема. Коли ми зробили все, що від нас залежить, щоб одержати зцілення. Проте тоді, коли нам здатна допомогти медицина чекати на чудо – це спокушати Господа. Саме тому так рідко у наш час ми можемо побачити чудо, бо ми його очікуємо там, де існує інше вирішення наших проблем, а чуда ми хочемо тому, що так буде простіше. Ми чекаємо чуда і просимо про чудо тільки тоді, коли ще не вичерпані всі наші ресурси, наші можливості, просимо чуда, а нам потрібно просити у Господа мудрості, сили, терпеливості, наполегливості. Просимо, а не одержуємо те чого просимо, проте це не означає, що чудес не буває, але, навпаки, це свідчить, що Бог творить чудеса тільки тоді, коли ми стоїмо на краю провалля,  безодні.

Для того, щоби зрозуміти, що таке справжнє чудо, нам потрібно відійти від стереотипу чуда, яке ми зустрічаємо в казках та дитячих книжках. Бог не добродушний дідусь, який виконує всі твої забаганки та пригощає морозивом. Він, Бог, очікує від нас віри, яка проявиться в нас через наші вчинки (пор. Якова 2:18-26).

Як сказано в  Євангелії від Івана: Бог не залишає нас сиротами, але приходить та спасає нас, підхоплює на самому краї безодні (пор. Ів. 14:18). Якщо ми в це віримо, то саме ця віра здатна перемогти всі наші страхи та робить нас християнами. Якщо ми в це віримо, то раптом стає зрозумілим, що в нас немає ворогів, бо ми їх не шукаємо та їх не боїмося, а просто трудимося та просто молимося і не тому, що такий обов’язок, чи повинні так робити, але тому, що без цього не можемо жити.

Царство Небесне

На перший погляд може здатися, що християнство – це релігія очікування, що християни очікують життя за гробом. Проте, якщо подивитися на нашу віру зсередини, то виявиться, що ті майбутні переміни вже розпочалися, що ми не чекаємо кінця історії, але вже тепер живемо після історії, що мертві уже воскресають, що життя майбутнього віку уже розпочалося.

Одного разу Господь сказав такі слова: «Істинно кажу вам: Є деякі з отут присутніх, що не зазнають смерті, аж поки не побачать Царства Божого, що прийде у могутності» (Мр. 9:1). Це означає, що святі ще до своєї смерті побачили Царство та стали його громадянами. І саме тому ми їх визнаємо за святих. Звичайно, що християнство – це майбутнє, але майбутнє, котре вже наступило, це наше намагання увійти у це майбутнє. Християнство є парадоксальним, нелогічним, воно не вкладається у звичне уявлення про час, де є минуле, майбутнє та теперішнє, воно не просто нелогічне, воно навіть абсурдне, але при цьому всьому воно залишається реальним. Слід запам’ятати, що християнство – це не просто нові ідеї, чи новий світогляд. Християнство – це нове життя.

В чому полягає нове життя? 

Страх перед смертю немає місця в житті справжнього християнин, бо ми боїмося її тільки тоді, коли не любимо життя.

Якщо ми зможемо в людях, яких ми ніколи не знали та не бачили впізнати своїх рідних та близьких, то значить ми дійсно живемо новим, християнським життям. В Церкві разом зустрічають різні люди, котрі б за інших обставин, в жодному місці разом не зустрілися б ніколи, віра справді об’єднує людей  в одне ціле.

В нас з’являється потреба молитися, дякувати Богові. Молитва подібна до телефонної трубки, через неї здійснюється наш зв’язок із Богом. Надіюся, що до Церкви ми щонеділі приходимо не тому, що виробилася така звичка, чи хтось когось заставляє, але тому, що Господь нас чекає і ми відчуваємо та прагнемо з Ним зустрітися.

Те, що ти з радістю сприймаєш світ, в навіть чужих незнайомих людях бачиш рідних, відчуваєш потребу в молитві, може свідчити про те, що ти не просто захоплений християнством, але справді став християнином.

Три небезпеки

Перша небезпека для християнина полягає в тому, що ми нерідко стаємо байдужими до світу, який нас оточує: сонця, неба, співу пташок, і цю байдужість ми виправдовуємо словами Івана Богослова: «Не любіть світу, ні того, що у світі» (І Ів. 2:15). Однак, роздумуючи над цією цитатою із Нового Завіту, не слід забувати, що слово «світ» означає не «світ навколо нас», не «космос», але «суспільство», тобто сукупність тих відносин поміж людьми, котрі склалися без Бога і навіть всупереч Його волі. Христос, через Свого апостола, закликає нас не любити такі відносини. Хоча як можна не любити створений Богом світ, де «Небеса оповідають славу Божу, і діло рук Його проголошує твердь небесна» (Пс. 19:2).

Друга небезпека пов’язана з тим, що часто, коли люди приходять до Бога, то розривають свої дружні зв’язки та віддаляються від близьких людей, боячись нашкодити своєму духовному життю. Нам здається, що якщо ми відкрили Бога, то нам не потрібні інші люди. Будь-яке царство об’єднує людей, особливо, Царство Небесне, християнство – тоді, коли ми разом, як перші християни, котрі «були вкупі й усе мали спільним… щодня вони однодушно перебували в Храмі…» (пор. Діян. 2:44-46). Про це нам слід завжди пам’ятати та не перетворювати християнство в релігію індивідуального спасіння.

Третя небезпека для християн полягає в тому, що, почавши молитися, ми хочемо перечитати всі молитви з молитвенника чи всі дев’ятниці, які придбали в релігійній крамниці. І, як результат, ми вже не молимося. А просто перечитуємо певні тексти, дуже часто з поспіхом, а іноді не встигаємо чи забуваємо.  Молитва – не чаклування, в якому потрібно вимовити те чи інше слова, чи формулу, але живе звернення до Бога, яке йде з глибин нашого серця. Не забуваймо, що молитва – це телефонна трубка. Важливо не просто навчитися говорити до Бога, але важливо Його почути, щоби наша молитва не була розмовою по телефону із обрізаними дротами.

Нам дуже важливо зрозуміти, що віра в Бога – це почуття. Якщо ми віримо, то чи значить це, що ми Його відчуваємо, як відчуваємо холод, голод, спрагу, запах, смак. Ймовірно, можна сказати, що відчуття Бога та Його присутності посеред нас є тим шостим відчуттям, про яке іноді згадують поети. Якщо ми це забудемо, то віру ми перетворимо в особливе знання, дисципліну, але аж ніяк це не буде зустріччю із Богом.

За книгою Георгія Честякова «Із Євангелієм в руках»  

Share

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *