Вісім пристрастей

Share

На Синайській горі провів своє життя: від підліткових років до глибокої старості преподобний Йоан Ліствичник – вчитель Церкви, великий наставник ченців, провидець, який своїми духовними очима прозрівав найглибші тайни, тайни людського серця. Його називають “Ліствичник”, через написану ним безсмертну книгу «Ліствиця». У ній преподобний описав духовний шлях людини у вигляді сходження на тридцять щаблів, які ведуть від землі на Небо, на честь і спогад тридцяти років земного життя Спасителя, які проминули ще до того, як Він вийшов на Євангельську проповідь.

Тридцять ступенів є містичним наближенням душі до Бога. «Ліствиця» охоплює ціле духовне життя християнина. У ченців ця книга шанувалася після Євангелія, як найбільш необхідна для спасіння, але і для мирян вона – скарб. Тому свята Церква благословила читати повчання з «Ліствиці» в дні Великого посту.

Зупинимося на вченні преподобного Йоана про боротьбу з вісьмома гріхами – вісьмома виразками, вісьмома отруєними стрілами, якими демон вражає душі людей. Якщо б ми могли побачити власну душу, то здивувались би і жахнулися: у нашій душі є – і світло раю, і чорний промінь пекла. Наша душа подібна до дивної небесної квітки, але квітки, покритої отруйними павуками. Наша душа схожа на прекрасний нерукотворний храм на славу Бога Всевишнього, але по щаблях цього храму повзають страшні змії…

За наші душі моляться Ангели, небеса радіють, коли ми каємося у своїх гріхах. Такою дорогоцінною є людська душа перед Богом, дорогоцінніша за весь створений світ! Проте до неї підходить демон і співає їй зміїну пекельну пісню, і вона, зачарована своїм спокусником, найчастіше йде за ним – до своєї погибелі.

Святий Йоан Ліствичник пише про те, що гріх бере початок в людській душі від помислу. Святі отці називають демона великим живописцем. Він малює нам спочатку картину гріха. Це називається приманкою; людська душа може відкинути її або прийняти. Якщо вона відкинула гріх, то перемогла. Якщо людина тільки сповільниться в нечистому помислі, то її душа поєднується, ніби з’єднується з ним. Потім виникає так звана аскетами – це рішучість виконати гріх на ділі.
Потім включаються наші почуття, і гріх стає пристрастю: людина шукає випадку, роздумує й обмірковує, як зробити гріх. Потім, коли гріхопадіння вже відбулося, цей гріх, раз за разом повторюючись, переходить у звичку, а звичка, яка вкоренилася в людській душі, стає її другою природою. Найлегше перемогти гріх, коли він ще в помислі, – легше є висмикнути молоду рослину, ніж дерево, яке глибоко пустило коріння в землю. У Книзі Йова: “Лев гине без здобичі й левенята йдуть урозтіч” (Йов. 4,11) гріх названий мурахолевом (мурахою і левом): спочатку він малий, як мурашка, майже непомітний, але коли виростає, стає потужним і грізним, немов лев, і подібно до цього страшного хижака терзає нашу душу, і ми безпорадні в його пекельних пазурах.

Іван Ліствичник описав вісім головних пристрастей, вісім смертних гріхів, вісім отруйних джерел, з яких виникає все духовне зло і погибель. Це немов вісім стін, які стоять між людською душею і Богом, одна вище іншої, а остання, гординя, майже досягає небес.

Перша духовна виразка, від якої гниє і тліє наша душа, – це обжерливість. Черевоугодник зовсім не здатний до чогось духовного. Вже в стародавні часи говорили: «Людина повинна їсти для того, щоб жити, а не жити для того, щоб їсти». Черевоугодник схожий на похідну кухню, в якій безперервно вариться їжа, яка безперервно димить і коптить. Черевоугодник, за словами Йоана Ліствичника, не може звести свій розум до неба, як огрядний птах не може високо злетіти. Черевоугодник перетворився на плоть.

Сама обжерливість ділиться на ряд пристрастей, перша з яких – чревобесіє; це ненаситне бажання будь-якої їжі. Іван Ліствичник говорить: «Ненажера готовий з’їсти всі житниці Єгипту і випити весь Ніл!» «Чревобесіє, – пише він, – це брехня черева, яке, будучи насиченим, кричить: я ще голодне». Черевоугодник перестає думати про духовне, про небесне. Він весь перетворюється ніби в одне суцільне свиняче черево. Другий вид обжерливості – це гортанобєсіє, бажання ласої і вишуканої їжі. Потім – тайнояденіє, коли обжерливість з’єднане з марнославством: людина показує себе при людях помірною, а їсть таємно. Потім, до обжерливості відноситься їжа, яка руйнує здоров’я. Святитель Василій Великий говорить: «Їжа повинна зміцнювати тіло, а не викликати хворобу». Святі Отці вчать нас також споживати трапезу благоговійно, пам’ятаючи, що послана нам їжа – дар Божий. Вони забороняють під час прийняття їжі пустопорожні розмови, жарти, сміх і особливо – осуд.

Друга виразка, другий гріх – це блуд. Йоан Ліствичник говорить: «Хто хоче погасити блуд, не перемігши обжерливості, той подібний до людини, яка хоче загасити багаття, кидаючи в нього солому».
Потім він радить, віддалятися від усяких приводів і причин, які ведуть до спокуси. Він говорить: «Перемога над цією пристрастю є втеча. Як людина, яка стоїть поруч з прірвою, може впасти від першого ж поштовху, так може впасти в цей мерзенний гріх людина, яка проявила необережність». Потім святий продовжує: «А якщо людина далеко стоїть від прірви, то, хоча б і тягли її до неї, вона може ще кричати про допомогу, може схопитися за кущі і дерева та втриматися».

Третя виразка нашої душі – гнів. Ми гніваємося, коли не виконуються наші бажання. Тому, щоб перемогти гнів, треба зробитися байдужим, не віддавати свого серця земному і світському. Гнів розділяється на кілька видів. По-перше, лють. Це – нестримний гнів, який оволодіває людиною настільки, що вона веде себе як божевільна. Інший вид гніву – злопам’ятство, коли людина довго не забуває образи, – це самий страшний і небезпечний вид гніву; людське серце ніби перетворюється в лігво, де в темряві причаїлися змії. Молитва злопам’ятної людини не буває почута Богом. Інші різновиди гніву – ненависть, образливість, зайва підозрілість людини, коли вона у всьому бачить чиїсь підступи проти себе, в кожному слові – осуд, натяки і насмішки; коли, як сказав один богослов, людина схожа на бомбу, заряджену брудом, і досить необережно пройти мимо, щоб бомба вибухнула і всіх обдала страшним смородом.

Як нам треба боротися з гнівом? Йоан Ліствичник вчить: «По-перше, коли в нашому серці кипить гнів, то не треба вступати в жодні розмови і пояснення; необхідно спочатку придушити, вгамувати гнів у своєму серці; а до цього потрібне – мовчання». Потім Йоан Ліствичник радить згадати про гідність людини, на яку ми гніваємося, бо в момент гніву нам здається, що ця людина є осередок всіх зол і пороків. Згадай про його благодіяння до тебе, згадай про всі його добрі справи і в той же час згадай про свої гріхи, і тоді гнів твій вщухне. Потім Святі Отці радять, перш ніж що-небудь сказати, потрібно кілька разів подумки прочитати молитву.

Отже, перемога над гнівом – це перш за все перемога над мовою. Потім другий етап – коли ми боремося вже з нашими гнівними думками.

Четверта пристрасть – грошолюбство. Грошолюбство також поділяється на декілька видів: це скупість, коли людині важко розлучитися з належним їй, як відрубати власну руку; потім жадібність, поєднана з бажанням придбання.
Часто люди збирають гроші, кажучи, що вони це роблять для того, щоб потім мати можливість допомагати іншим. Це не так. Найчастіше людина, коли накопичить грошей, стає бездушною і безсердечною навіть до своїх друзів і рідних.
Часто грошолюб помирає смертю без покаяння, несподіваною, ганебною смертю. Це покарання тим, хто зробив багатство своїм ідолом і кумиром, хто перетворив своє серце – обитель Духа Святого – в гаманець для зберігання грошей.
Колись у давнину ізраїльтяни, вийшовши з Єгипту, злили із золота тельця: співали гімни, танцювали перед ним і, падаючи ниць на землю, кланялися йому, підносячи молитви як божеству. І для грошолюба гроші – це його ідол, це його кумир, в своєму безпросвітному безбожному житті тільки в них він знаходить радість.

За сріблолюбством і гнівом йде пристрасть печалі. Буває два види печалі. Одна – це печаль покаяння, печаль за свої гріхи. Святі Отці називають її радісним сумом. Інша – печаль світська – це ніби смерть. Печаль походить від зайвої прихильності людини до земного. Вона шукає в житті того, чого це життя дати їй не може. Вона шукає щастя, і все, що намагається зробити сама, на її очах щодня валиться, як картковий будиночок, і примари щастя зникають, як тіні. Шукає постійності, але тут все змінюється, все тече, як потік, падає в прірву, як все на землі, зникає в ненаситній пащі смерті. Людина шукає спокою, але навколо неї сум’яття. Вона ніби вічно знаходиться в бурхливому морі. Не може покластися і на друзів, у яких бачить невірність і егоїзм. Вона будує плани, але зустрічає незліченні перешкоди; невиконані бажання повертаються до неї; як хвилі, ударившись об берег, знову втікають в море, так і бажання, вже скорботою, повертаються знову в її душу…

Щоб перемогти демона журби, треба перемогти пристрасть до світу, пристрасть до земного, пристрасть до видимого. «Хто переміг користолюбство, той переміг печаль», – пишуть Святі Отці. Втім, вони кажуть, що іноді демон смутку і печалі, мабуть, без усякої причини таємно підходить до людини, підповзає до неї, як змій, і обпалює її душу своїм отруйним подихом, наповнює гіркою жовчю все потаємне її серця.

Печаль переходить в ще більш люту пристрасть – зневіру. Людина, переможена зневірою, схожа на пораненого загнаного звіра, який нізвідки не чекає вже спасіння. Зневіра – це відкидання допомоги Божої, це ненависть до людей. Під час зневіри людині все життя здається злим і порожнім жартом. Їй видається, що вона потрапила у якусь темну яму, з якої немає виходу. Весь всесвіт здається їй якимось величезним бездушним механізмом, готовим розчавити її як нікчемну порошинку. У всьому, що оточує її, вона бачить не премудрість і волю Божу, а якийсь чорний хаос. Кінець зневіри – це відчай і богоборство, коли людина відкидає самий Промисел Божий відносно себе. Святі Отці кажуть, що під час зневіри людина повинна голосно, виразно читати Ісусову молитву або співати псалми, бо псалми володіють силою відганяти темних духів. Людина, яка схильна до смутку, повинна визнавати всі свої гріхи, починаючи з дитинства. А найголовніший засіб, що дозволяє перемогти, викорінити зневіру – це послух.

Сьома пристрасть – пристрасть марнославства, коли людина жадає похвали людей, невпинно, ненаситно прагне пити цей смердючий і брудний напій. Така людина стає артистом чеснот, веде благочестиве життя напоказ, «грає» в нього, як актор на сцені. Як деякі хижі рослини, обплітаючи стовбур дерева, висмоктують з нього всі соки, так марнославство спустошує людину. Як змій нектар квітів перетворює в отруту, так і марнославство всі чесноти перетворює в пороки.
Як боротися із марнославством? Мовчанням уст, простотою життя, в одязі і в їжі. Так, наприклад, святитель Йоан Златоуст хвалив дияконесу Олімпіаду, що походила з знатного роду, за те, що вона не одягається розкішно, як дозволили б її величезні статки, але і не бідно, для того, щоб її прославляли люди як подвижницю, а носить скромну і просту одежу, не виділяючись серед інших.

Для того, щоб викорінити марнославство, потрібно свої добрі справи робити таємно. Єгипетські Отці говорили: «Чесноти, про які дізнається світ, втрачають свою ціну, вони перестають бути чеснотами».
Проте смерть відкриває правду, бо Святі Отці кажуть: «У смерті відкривається людина, хто вона є». І помічено, що біля могили марнославного подвижника буває порожньо, вона не привертає до себе серця людей.

Восьма за рахунком пристрасть, але перша за своєю згубністю і лютістю – гордість. Гордість потрясла небеса, гордість Ангела перетворила в демона, гордість вигнала наших праотців з Раю і дала нам у спадщину скорботи і страждання. Гордість перетворила землю в море сліз і крові. Гордість – восьма з пристрастей, але вона найбільша із всіх семи. Святі Отці кажуть: «Грішників спокушають біси, гордий сам для себе біс».

Християни найбільше за усі гріхи повинні боятися гордині таємною і явної, в будь-яких видах і під будь-якими масками, гордині під самими пристойними, так би мовити, приводами. Перемагається сатана тільки смиренням; поза смирення перемоги над ним не існує. Однак не всі правильно розуміють смиренність. Деякі вважають, що смирення – це якась покірність перед злом. Зовсім ні! Смирення – це правильна внутрішня духовна самооцінка, бачення своїх гріхів і негідності, постійне відчуття потреби в допомозі Божій. Смирення – це повага до кожної людини як до образа і подоби Божої; нехай навіть ця людина є нашим ворогом, все одно вона – творіння і образ Божий. Смирення – це вміння у всіх життєвих ситуаціях і конфліктах знаходити свою провину. Смирення заповнює мізерні людські сили Божественної допомогою.

А у гордого зникає відчуття гострої залежності від Бога і починається самозамилування, нарцисизм. Є такий міф про прекрасного юнака Нарциса, який побачив відображення свого обличчя у воді і не зміг відірвати очей від власного образу. Сутність гордого – таємне самозамилування, а значить – таємний відступ від Бога.

Горда людина ніколи не може бути ні спокійною, ні щасливою. Гордий знаходиться в конфлікті з усім навколишнім світом, бо вважає, що саме він – центр світу, а так як неможливо змусити вірити в це інших, внутрішньо відчуває себе скривдженим і ображеним.

Горда людина не може поважати іншу людину, так як гордість – це помилкова свідомість своєї уявної переваги. Горда людина в глибині душі вважає, що всі інші можуть бути тільки її рабами і виконувати лише її волю. Горді люди завжди є насильниками інших. Дуже часто ареною такого насильства стають відносини у подружжі. І в цьому – одна з причин неміцності сучасної сім’ї: замість союзу любові вона перетворюється в невпинну боротьбу за владу між її членами.
Наше життя – це боротьба з темними духами. Святий Єфрем пише, що близько кожної людини є темний і світлий дух; близько кожного з нас стоїть демон-спокусник. Всі ми знаходимося в страшній духовній небезпеці, всі ми стоїмо ніби на краю безодні. А гордий забуває про це. Він схожий на п’яного: п’яному здається, що він сильніший за всіх, що він захоче – і перейде море, вдарить по стіні – і зруйнується стіна. А з боку він жалюгідний і смішний. Так і гордий чоловік. Але мало того, що він жалюгідний і смішний. Весь трагізм у тому, що він потрапляє під владу гордого духа – демона – і стає його покірним рабом.

Книга Йоана Ліствичника – це великий скарб. Коли ми її читаємо, то ми ніби подумки розмовляємо з ним. Нехай цією безсмертною книгою і своїми святими молитвами він буде нам, грішним, путівником у вічне життя.

Архимандрит Рафаїл (Карелін)

Можливо Вас зацікавлять ці публікації:
Share

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *