Проповідь на 7-му неділю по Зісланню святого Духа

Читаючи Євангельські уривки про всі ті чуда, вчинені Христом, ми можемо тільки уявити довгий ланцюг кульгавих, сухих, згорблених, сліпих, німих, які чекали допомоги Ісуса. Ми бачимо дивовижну долю людей, життя котрих перетнулося зі Спасителем, отримавши після зустрічі з Богом нову глибину, нову радість, новий сенс. І ми можемо тільки порівняти їх і себе, їхнє щасливе життя, після зустрічі із Христом, і наше життя, сумне та переповнене стражданнями. Вони – прозріли, вони – отримали здатність говорити, вони – вилікувалися від різноманітних важких хвороб. А ми: і вчора, і сьогодні такі ж самі: грішні, хворі, немічні, неспроможні покращити своє гірке становище, як і раніше сумні, як і раніше похмурі. Кожен день приносить одні і ті ж гріхи, кожна сповідь – про одне і теж, кожна зустріч – однакові образи та спокуси. Що ми робимо не так?

«І відкрились їхні очі…» (Мт. 9:30).  І що ж вони побачили, коли їхні очі відкрилися?

«Коли ж він (Ісус) вигнав біса, німий почав говорити…» (Мт. 9:33). І що ж сказав він, коли отримав від Бога дар мови?

Кожному із нас Господь відкрив тілесні очі, щоби ми бачили такий різноманітний Божий світ, щоби ми бачили в кожній людині образ та подобу Божу. Що ж відбувається з нашими, як нам здається, здоровими очима? Господь обдарував кожного із нас надзвичайним даром – даром говорити, співати, прославляти Творця світу. «З повноти бо серця уста промовляють» (Мт. 12:34). А чи промовляють і наші уста з повноти серця? Які «слова невимовні», які «ангельські пісні» вивергають наші уста з повноти серця?

Краще за все ми бачимо гріхи та недоліки нашого ближнього. І це так тішить наші душі, переповнюючи їх «справедливим гнівом», «благородною люттю», що іноді нам здається було б краще, якби ми були сліпими, щоби не бачити гріхів, розгнузданості, спокус навколишнього світу.

Ісус закликає кожного із нас: «Де двоє або троє зібрані в Моє ім’я, там Я серед них» (Мт.18:20). Що ж тоді відбувається з нашими устами, коли двоє чи троє збираються разом? Чи не починають вони відвертатися від слів Спасителя? На жаль, часто, де збираються троє чи двоє, там аж ніяк не прославляють Христа, а, навпаки, обмовляють ближнього. Бог дав нам очі, щоби бачити дивовижну красу світу та людини. Бог дав нам уста, щоби прославляти Його, щоби молитися та дякувати, щоби радіти та благословляти, щоби прощати і дивуватися. Ми ж, люди, вибираємо гріх та смерть замість любові та життя, використовуючи ці Божі дари собі не на користь, а на погибель.

Яка радість в зрячих очах, коли ми бачимо тільки гріхи та розруху. Яке щастя володіти божественним даром мови, якщо наші уста «з повноти серця» вивергають прокляття, лукаві та пусті слова. Яке ми заходимо задоволення у нашій мові, коли «язик – вогонь, світ неправди! Язик, вміщений серед наших членів, бруднить усе тіло й запалює круг нашого існування, запалений і сам вогнем пекельним. Усякі роди диких звірів та птахів, гадів та морських потвор були приборкані й приборкуються людським хистом. Язика ж ніхто з людей не може вгамувати: він – зло, що спокою не знає, наповнений смертельною отрутою» (Як. 3:6-8).

Мова дарована нам, щоби ми  «несли Добру Новину бідним, звіщали полоненим визволення, сліпим прозріння, випускали пригноблених на волю, оповіщали рік Господній сприятливий» (Лк. 4:18-19). З приходом у цей світ Спасителя, Ісуса Христа, для нас настав сприятливий час. Нам дана можливість відкупити свої гріхи, щоби «однодушно, одними устами славили Бога й Отця Господа нашого Ісуса Христа» (Рим. 15:6).

Дорогі брати і сестри, нам слід плакати та волати про помилування, як ті два німі чоловіки із сьогоднішнього Євангелія: «Помилуй нас, сину Давидів» (Мт. 9:27).

Помилуй нас, не через те, що Ти справедливий, а через те, що Ти милосердний. Помилуй нас, Ісусе, Сину Давидів, хоча ми не заслужили Твого милосердя. Помилуй нас, Ти, який бачиш всі наші гріхи та пристрасті. Помилуй нас, як Ти помилував двох сліпців, які нічого доброго в своєму житті не вчинили, а тільки йшли за Тобою, безперестанку волали про допомогу та молилися до Тебе. Помилуй нас та допоможи, щоби від сьогодні наші уста замість обмови ближнього почали молитися, смиренно просячи про допомогу.

Якщо задуматися, то там нічого і не потрібно: ані здоров’я, ані багатства, ані славу, ані матеріальні статки ми з собою у Вічність не заберемо. Там, на Страшному Суді Сина Божого, тільки одне нам знадобиться: милосердя і поблажливість, любов і прощення. І доки ми ще живемо, в нас ще є час покаятися та безперестанку волати: «Помилуй нас, Ісусе, сину Давидів» (Мт. 9:27).

Джерело: веб-ресурс парафії Святого Миколая

Share

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *