Коли у серці відчай

«Які думки у його душі, такий і він» (Прип. 23:7). Людина у глибині душі може змінитися – або у кращу сторону, або у гіршу – залежно від того, про що вона думає. Наші думки визначають, якою буде людина – прекрасною чи потворною, смиренною чи тривожною, спрямованою у небо чи пекло.

Знаючи про це, Святе Письмо гучно стукає у двері наших сердець.

«А коли ви з Христом воскресли, то шукайте того горішнього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога. Думайте про горішнє, а не про земне. Бо ви померли, і життя ваше поховане з Христом у Бозі» (Кол. 3:1-3).

«Бо ті, що живуть за тілом, думають про тілесне; ті ж, що за духом, – про духове. Бо прагнення тіла (веде) до смерті, а прагнення духа – до життя і миру» Рим. 8:5-6).

«І не вподібнюйтеся до цього світу, але перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що то є воля Божа, що добре, що угодне, що досконале» (Рим. 12:2).

Святий Дух відкриває вікна і наповнює глибини нашої душі красою та світлом: «Наостанку, брати, усе, що лиш правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що шанобливе, коли якась чеснота чи щобудь похвальне, – про те думайте!» (Фил. 4:8).

Роздуми у темряві

Думки людини у час скорбот та страждань визначають, якою вона стане: чи черствою та жорстокою, чи радісною та щасливою.

У Святому Письмі ми знаходимо Книгу Плачу. Вона покрита сльозами і заплямована кров’ю, переповнена стражданнями та горем. Пророк Єремія відкриває нам руїни свого серця і переносить у зруйноване місто. Із глибини цього болю та темряви він показує нам джерело тепла серед найсуворішої зими: він нагадує нам про істину.

Пророк відмикає нам своє серце, відчиняє двері і показує нам «злидні та свою скорботу, полин та жовч» (Пл. Єр. 3:19). І звертається до свого напівзабутого Бога.

«Оце пригадую я моєму серцю і тому надіюсь. Ласки Господні не скінчились, не вичерпалось його милосердя. Вони нові щоранку, велика твоя вірність. Господь – мій пай, – моя душа говорить; тому й надіюся на нього» (Пл. Єр. 3:21-24).

Посеред темряви відчаю пророк запалює ліхтар пам’яті і знаходить Божі обіцянки, які говорять нам про Божу благодать та Його вірність. Навколо нього горе та жахіття, а він все одно пише про Боже милосердя та справжню любов. Його світ зруйнований, але він і далі надіється на Господа: «Господь – моя частка. У всьому буду надіятися на Нього».

Світло із глибини пам’яті

«Благий Господь до того, хто його чекає; до душі, яка його шукає. Добре чекати мовчки від Господа спасіння. Добре для людини носити ярмо в юнацтві. Нехай сидить на самоті мовчки, бо він його наклав на нього. Нехай встромить уста свої в порох, ану ж: може ще є надія! Нехай наставить тому, хто б’є, щоку, нехай набереться зневаги до наситу! Бо не навіки Господь відкидає. Бо хоч він і засмутить, та знову помилує з доброти своєї великої. Бо він не карає від серця і нерадо засмучує дітей людських» (Пл. Єр. 3:25-33).

У темряві, де не видно витягнутої руки, пам’ять пронизується зоряним світлом. Боже одкровення подає нам надію: «Господь, Господь! Бог милосердний і ласкавий, нескорий на гнів, многомилостивий, і вірний, що зберігає ласку для тисяч, прощає беззаконня, злочини й гріхи» (Вих. 34:6-7). Нехтуючи своїм власним болем, схилившись у молитві, пророк вірою знаходить серед руїн квіти, добро в людині, яка від юності несе ярмо. І в пошуках допомоги він спрямовує свій шлях до небесного престолу, усвідомлюючи, що правдиве Боже покарання приведе багатьох до спасіння та покаяння.

Бог любить Своїх дітей. Він любить їх усім серцем. Ріка Його милосердя постійно тече до них. Його вогонь зігріває їх під час жорстоких вітрів бід. Пророк Єремія розуміє, що Боже батьківське покарання закінчиться, нашим випробуванням та сльозам прийде кінець. Проте Його милосердя та дари ніколи не закінчаться, не зникнуть. Хоча сьогодні сонце і заховалося за хмари, проте його не стало менше.

Згадаймо про Нього

Чудесним чином Господь явив Себе нам. Коли ми згадуємо про Нього, Його обітниці, то бачимо Ісуса.

«Тому і ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призначене нам, вдивляючись пильно в Ісуса, засновника й завершителя віри, який, замість радості, що перед ним була, витерпів хрест, на сором не звертаючи уваги, і який возсів праворуч Божого престолу. Тож думайте про того, хто витерпів від грішників таке велике проти себе противенство, щоб ви, знемігшись, не впали духом» (Євр. 12:1-3).

 У нашому відчаї, боротьбі, знемозі – пам’ятаймо про Господа, не відводьмо свій погляд від Ісуса. Думаймо про Нього постійно, і тоді камінь над нашою головою стане подушкою, а жовч нашої душі – медом. Якщо випробування та перешкоди у нашому житті перетворюються на величезну гору, яку неможливо зрушити з місця; якщо наші гріхи полонили нас так, що нам не під силу вибратися з них; якщо ми починаємо втрачати розум, падаємо з ніг від суєти та не уявляємо, як маємо далі жити – гляньмо на Ісуса. Згадаймо про Нього і знову отримаємо надію.

Пам’ятаймо – Його обплювали, розділи, били. Над Ним знущалися і давали ляпаси. Його пробили. Він стікав кров’ю. Він терпів муки від рук грішників. Ангели не лікували Його – демони знущалися над Ним. Він помер за грішників, відкривши світові досконале прощення і всеобіймаючу любов.

Роздумуючи про Ісуса, найбільше тоді, коли у житті зустрічаємось із стражданнями та випробуваннями. І навіть у такі страшні моменти побачмо Його любов, Його милосердя, які ніколи не закінчаться.

Зображення ілюстративне: pvproductions – Freepik